Говард Лавкрафт - Крилата смерть

І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.

Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.

А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.

У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.

Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком, маю жаль, що не зробив цього раніше. Адже лише я знаю, що таїть у собі ця безлюдна таємнича гора.

Проїхавши автомобілем кілька миль горбистою, порослою незайманим лісом місцевістю, ми опинилися біля підніжжя гори. У темряві ночі це місце виглядало іще зловіснішим, ніж удень, при звичному збіговиську зівак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввімкнути фари, світло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним віяло від цього нічного краєвиду, і мені здається, що я мав би відчути якусь приховану небезпеку, навіть нічого не знаючи про ту жахливу подію, що трапилася тут. Жодної живої душі не було навколо, адже тварини, як ніхто, відчувають близькість смерті. Старі, понівечені блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинності була напрочуд розкішною та щедрою. Дивні довгасті горбки та пагорби, що підіймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своїми обрисами гігантських змій і людські черепи.

Страх оселився на Горі Бур понад сто років тому. Про це я дізнався з газетної статті про страшну подію, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тій частині Катскілських гір [3] Катскілські гори – частина Аппалачів у штаті Нью-Йорк, на північний захід від Нью-Йорка і на північний захід від Олбені, які сформувалися в результаті руйнування плато. , яку данці цивілізували лише трохи, ніби несамохіть, і пішли, залишивши після себе кілька нині вже зруйнованих часом будинків і розкиданих тут і там на схилах жалюгідних халуп скватерів [4] Скватер – дрібний орендар в англосаксонських країнах. . Так звані нормальні люди сюди майже не навідувалися, пізніше, правда, у ці місця почали вчащати патрулі державної поліції, втім, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаївся, місцеві жителі чули мало не з пелюшок. Навіть вибираючись за межі рідної місцини, ці напівкровки постійно торочать про нього своєю кострубатою говіркою, коли намагаються виміняти саморобні кошики на предмети першої необхідності, адже вони не вміють ані полювати дичину, ані вирощувати пшеницю, ані робити хоча б щось путнє.