Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент [2] Непент – зілля забуття у давньогрецькій міфології та літературі, що походить із Єгипту, ліки від смутку, своєрідний антидепресант, засіб, щоб забути неприємності. Згадка про нього вперше зустрічається в «Одіссеї». , напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.

Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній, чужий у цьому столітті і серед тих, хто іще вважає себе людьми. Я це знаю відтоді, коли моя рука простяглася до того монстра у величезній позолоченій рамі, – мої пальці торкнулися холодної і непоступливої поверхні дзеркала…

Про задоволення та страждання, які люди отримують від уживання опіуму, написали чимало книг. Захоплення й жахіття Де Квінсі та штучний рай Бодлера збережені й викладені з умінням, яке робить їх безсмертними; тому світ чудово обізнаний про принади та лячні таємниці тих примарних реалій, в яких тоне захоплений мрійник. Але скільки б не торочили, іще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видінь, що відкриваються уяві, ніхто навіть натяком не вказав напрямки невідомих шляхів, якими нездоланно тягне того, хто вживає наркотики.

У своїх снах Де Квінсі переносився до Азії, цієї обителі химерних тіней, чия давнина, що пережила безліч рас та епох, забирає молодість у людини; але піти далі він не наважувався. Ті ж, хто переступав фатальну межу, рідко звідти поверталися; і навіть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевілля.

Я приймав опіум усього лише раз – у часи чуми, коли лікарі медикаментами намагалися тамувати агонію, вилікувати яку були неспроможні. Мені дісталася надмірна доза – лікар ледь тримався на ногах від напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрівку. Зрештою, я повернувся і залишився живий, але мої ночі з того часу були наповнені дивними спогадами, і я заборонив лікарям будь-коли знову давати мені цей наркотик.

Біль і бухкання у голові були зовсім нестерпними, коли мені дали опіум. Про майбутнє я не турбувався: втеча від болю за допомогою ліків, сну або смерті була моїм єдиним прагненням. Гарячковий стан не дозволяє точно встановити момент переміщення: мені здається, що це сталося одразу після того, як бухання перестало завдавати мені болю. Як я вже казав, мені дісталася надмірна доза, і моє сприйняття тієї миті було далеким від нормального. Відчуття падіння, дивно відокремлене від поняття тяжіння та спрямування, приголомшило мене. Підсвідомо я вловлював рух незліченного рою істот, нескінченно відмінних за своєю природою від людини, що кружляли навколо мене. Іноді мені здавалося, що я завис у порожнечі, а повз мене линуть всесвіти й епохи. Несподівано біль припинився, і бухкання почало сприйматися як якась зовнішня сила, що не знаходила відгуку всередині. Падіння також припинилося, поступившись місцем відчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було мені прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокійне море, чиї злісні вали мордували невідомий пустельний берег. Цієї миті я розплющив очі.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомій, прекрасно прибраній кімнаті, освітленій безліччю вікон. Про точне місце свого перебування я не мав ані найменшого поняття, бо мої думки досі залишалися розпорошеними. Різнобарвні килими та шпалери; майстерно виготовлені столи, крісла, отоманки та канапи; ажурні вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсім чужорідного. Але не речі заволоділи моєю свідомістю. Повільно, з важкою невідворотністю заповзаючи в розум та пригнічуючи інші враження, прийшов запаморочливий страх невідомості – страх тим більший, що я не міг збагнути його природу; всі мої почуття поглинуло відчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безіменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.