Говард Лавкрафт - Крилата смерть

У холодних сутінках я дерся стертим камінням стародавніх сходинок, доки не дістався тієї висоти, на якій вони уривалися, й услід за цим став ризиковано чіплятися за маленькі приступки для ніг. Жаским і грізним був той мертвий кам’яний колодязь без сходів – похмура запустіла руїна, а крила сполоханих лиликів, що безгучно розтинали повітря, навіювали мені чорні думки. Але ще страшнішою й грізнішою була та повільність, із якою я просувався: скільки б я не підіймався, пітьма над моєю головою не рідшала, і мене аж теліпало, немов від стародавніх могил, заселених примарами. Я сіпався, питаючи себе, чому ніяк не виберуся до світла, і поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазії, що саме несподівано заскочить тут мене вночі, й марно нишпорив вільною рукою у пошуках бійниці, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку піднявся.

Несподівано, після цілої вічності страшного сліпого руху вгору навкарачки тією увігнутою та відчайдушною крутизною, я відчув, що вперся головою у щось тверде, і збагнув, що дістався, либонь, даху, принаймні до якогось перекриття. Я підняв у темряві вільну руку, намацав перешкоду і вирішив, що це каменюка, зрушити яку з місця було мені не під силу. Тоді я рушив у смертельно небезпечний круговий обхід вежі, чіпляючись за найменші опори на слизькій стіні, поки моя вивільнена рука не виявила, що завада піддається, і я знову спрямував свій рух нагору, упершись у плиту або двері головою, позаяк обома руками чіплявся за стіну. Згори не пробивалося ані промінчика світла, і в міру того, як руки повзли дедалі вище, я второпав, що цього разу мій підйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вів на рівний кам’яний майданчик більшого діаметра, ніж нижня частина вежі. Без сумніву, це була долівка якоїсь високої та місткої спостережної башти. Я обережно проліз у діру, намагаючись не дати важкій плиті люка впасти на своє колишнє місце, але зазнав невдачі… У знемозі простягнувся я на кам’яній підлозі та слухав оглушливі відзвуки її падіння, проте ще сподівався знову її підчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливій висоті, над проклятим лісом гілля, я насилу піднявся, сліпо намацуючи вікна, щоб поглянути на небо, місяць і зорі, про які стільки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нічого, окрім просторих мармурових полиць, на яких стояли огидні прямокутні скрині. Дедалі більше я впадав у роздуми, дивуючись, які ж таємниці, вкриті порохом, зберігає цей високий покій, на стільки століть відрізаний від замку. Несподівано мої руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку від дивного різьблення. Випробувавши двері, я виявив, що вони замкнені, але, зібравшись насилу, здолав засуви і відчинив їх, рвонувши на себе. Ось тоді я й пізнав найчистіше блаженство, яке будь-коли знав: рівне світло просочувалося крізь кручені візерунки чавунної решітки і на кам’яні сходи короткої драбини, що тяглася вгору від знайдених дверей. Сяяв ясний повний місяць, якого я раніше ніколи не бачив наяву, лише у дрімоті та в розмитих видіннях, які не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самої верхівки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила місяць, змусила мене оступитися, і в темряві я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дістався до решітки, яку обережно випробував і виявив незамкненою, але не став її відчиняти через страх упасти із запаморочливої висоти. І тоді знову вийшов місяць…

Потрясіння було просто демонічним, неймовірним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахіть не зрівняється з тим, що я побачив, – з фантасмагорією чудасій, які демонструвало це видовище. Марево саме по собі було настільки ж простим, наскільки й приголомшливим: замість запаморочливого краєвиду вдалину на верхівки дерев, що відкривався з величної височини, за решіткою простягалося не що інше, як тверда земля, з непорушною одноманітністю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тіні старої кам’яної церкви, зламаний шпиль якої примарно мерехтів у місячному сяйві.

Машинально я штовхнув решітку і ступив на білу піщану доріжку, що трохи далі роздвоювалася. Збентежений і хаотичний мій мозок усе ще несамовито прагнув світла – й усунути мене з цього шляху не могла навіть неймовірна дивовижа того, що відбувалося. Я не знав, не хотів знати, чи було пережите мною божевіллям, сном або чарами, але я сповнився рішучості поглянути на блиск та веселощі за будь-яку ціну. Я не знав, хто я і що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далі й далі, осяяний чимось на кшталт боязкого дрімливого спогаду, завдяки якому мій шлях лежав не зовсім навмання. Пройшовши під аркою, я залишив позаду те місце з плитами та колонами і почимчикував далі, тримаючись уторованої стежини, але іноді з неї сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадкові уламки видавали вікову присутність забутої дороги. Одного разу я пустився вплав через стрімку річку, де вивітрені, вкриті мохом камені нагадували про давно зниклий міст.