Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Тепер стало зрозуміло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне відлуння якого шалено калатало в моєму стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило іззовні і знизу кімнати, в якій я стояв: його глухі удари вигадливо перепліталися з жахливими образами, які породжувала моя уява. Якась моторошна істота причаїлася за оздобленими шовком стінами; у глибині стрілчастих вікон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темні тіні. Намагаючись не визирати назовні, я знайшов фіранки й опустив їх; потім за допомогою кресала і трута, які побачив на одному з маленьких столиків, я запалив безліч лоївок, розставлених уздовж стін у витончених свічниках. Штучне світло й затулені вікна до певної міри заспокоїли мої нерви: єдине, від чого мені не вдалося відгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кімнату. Однак тепер, коли я почувався впевненіше, цей звук став настільки ж чарівним, наскільки лячним був раніше, і мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Відсунувши оксамитову фіранку в кутку кімнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закінчувався глибокою віконною нішею і різьбленими дверима. Усе моє єство нестримно вабило до цього вікна, тоді як кепсько усвідомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Підійшовши ближче, я розрізнив удалині хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовні.

Перед моїми очима постало видовище, недоступне досі жодному зі смертних; лише гарячкова фантазія або пекло опіуму могли породити його. Будівля, в яку я потрапив, височіла на крихітній ділянці суходолу, точніше на тому, що від неї лишилося. Триста футів прямовисної стіни відокремлювали мене від буранів водяного шаленства. Обабіч будівлі відкрилися свіжовимиті прірви червоної глини, тоді як важкі хвилі переді мною іще продовжували накочуватися і з моторошною розміреністю пожирати вцілілий клаптик землі. За милю або більше від стін підіймалися й опадали грізні вали щонайменше п’ятдесяти футів заввишки. Далі, біля самого виднокраю, хижими шуліками застигли темні хмари фантастичних форм. Темно-багряні, майже чорні хвилі чіплялися за податливі червонясті береги, немов якісь незграбні жадібні руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну війну тверді, натхненний похмурим небом.

Оговтавшись нарешті від заціпеніння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що мої страхи були немарними. Поки я витріщався, берег помітно скулився, і залишалося зовсім небагато часу до тієї миті, коли підмита жорстокими валами будівля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Відвернувшись, я мимоволі поквапився у протилежний від вікна бік, знайшов дверцята й увійшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерної форми, що стирчав у замковій щілині.

Нове потрясіння чекало на мене, коли замість звичайного інтер’єру будинку мої очі уздріли безкрайній піщаний пляж. Велетенська дюна розділяла океан, і по обидва боки від неї панували ворожі стихії. Ліворуч велично здіймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися під сліпучим сонцем; щось у сяйві сонця і його розташуванні збентежило мене, однак я досі не можу сказати, що це було… Праворуч води світлішали: їхню спокійну блакить відтіняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше білим, ніж червонястим.

Краєвид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нічого з густої рослинності, яка вкривала острів, не було схоже на бачене мною досі. Гаряче повітря та яскравість зелені схиляли до думки про близькість до екватора, проте, крім всюдисущих пальм, мій погляд не знаходив жодної знайомої тропічної рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи більшою за котедж. Її архітектурний стиль був надприродною сумішшю західних і східних форм: по кутках застигли мармурові коринфські колони, на даху з червоної черепиці височіла китайська пагода. Від дверей простяглася доріжка напрочуд білого піску, близько чотирьох футів завширшки; обабіч неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.