Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Минуло, мабуть, більше двох годин, перш ніж я досягнув того, що було начебто моєю метою, – сивого і стародавнього, повитого плющем замку у тісноті заглушеного парку, знайомого до нестями і тим не менш абсолютно мені чужого. Я бачив, що рів засипаний і що деякі до болю знайомі вежі знесли, водночас нові прибудови викликали у мені сум’яття своєю присутністю. Але головним предметом мого зацікавлення та захоплення були відчинені вікна, залиті розкішним сяйвом, що вихлюпувало в імлу радощі, які били ключем. Підійшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрів воістину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Раніше я ніколи не чув людської мови, тому міг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрі особи, здавалося, пробуджували неймовірно далекі спогади, в інших же не було нічого знаного.

Й ось я ступив через низьке підвіконня у сліпучо світлу кімнату, перейшовши тим самим від єдиної в моєму житті світлої миті надії до чорного нападу відчаю й усвідомлення. Жахіття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увійшов, як негайно вибухнув один із найжахливіших проявів почуттів, який я тільки міг собі уявити. Заледве я переступив підвіконня, як усе товариство охопив раптовий, нічим не обґрунтований страх, спотворивши їхні обличчя й вирвавши жахливі зойки мало не з кожної горлянки. Почалася тотальна втеча, і серед гамору та паніки дехто зомлів і звалився без тями, їхні друзі, втікаючи у нестямі, волокли їх по підлозі за собою. Багато з них затуляли очі руками та незграбно, наосліп, кидалися, перекидаючи на ходу меблі й натикаючись на стіни, поки не примудрялися дістатися до одних із багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотній і зачумлений у сліпучо світлому приміщенні та прислухався до його згасаючого відлуння, я тремтів від думки про те, що ж таке незримо могло зачаїтися поруч мене. При поверхневому огляді кімната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однієї з ніш, мені привиділася там чиясь примарна присутність – натяк на рух по той бік позолоченої арки, що вела в інший і чимось схожий покій. Наближаючись до арки, я став розрізняти привида виразніше, і тоді з першим і останнім, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як і гидка причина, що викликала його, – я побачив із вражаючою ясністю неймовірну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своєю появою обернула веселе товариство на шалений табун утікачів.

Не можу навіть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була суміш усього, що може тільки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнірського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тліну, старості та розкладання, гниле та слизове марево відкритої скверни, страшне оголення того, що мала вічно ховати милосердна земля. Бог свідок, воно не належало цьому світові – більше не належало! – однак, на свій відчай, я вгадував в обрисах цього виїденого оголеного кістяка злу й огидну карикатуру на людську постать, і в його напівзотлілій, обгидженій гниллю одежі, яку неможливо описати словами, мене пройняло іще більшим холодом.

Я остовпів, але все ж не настільки, щоб не вдатися до слабкої спроби втекти, – ніяково відсахнувся назад. Чому я не зумів зруйнувати чари, якими мене скувало безіменне мовчазне чудовисько? Під оманою огидного погляду його порожніх більм, якими монстр уп’явся в мене, мої очі відмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманні після першого потрясіння, якщо й бачили жахливий предмет хіба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися від цього погляду, але на мої нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моїй волі. Цієї спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кілька зрадливих кроків подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподівано й болісно усвідомив близькість цього стерва, чиє нудотне дихання майже звучало у моїх вухах. Мало не божеволіючи, я все ж знайшов у собі сили виставити руку вперед, аби відгородитися від цієї смердючої примари, що наступала на мене, й тієї ж руйнівної миті вселенського жахіття і справжнього пекла раптово мої пальці торкнулися живого праху простягнутої лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всі бісівські відьмаки, яких несе північний вітер, завили за мене, коли тієї ж секунди на мій розум звалилася стрімка лавина пам’яті, що знищує душу. Водномить я втямив усе, що було раніше; я полинув спогадом за межі страшного замку й лісу і впізнав змінений вигляд будівлі, в якій перебував, упізнав – і це найжахливіше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловісно споглядаючи на мене, коли я відсмикнув від нього свої забруднені пальці.