Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Нарешті чоловік озвався, і його різкий голос, в якому звучала неприхована злість, важка і глуха, лише погіршив мій жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроєні за латинським взірцем, але мова, якою користувалися освічені люди в Середні віки, була мені не зовсім чужою, позаяк я засвоїв її завдяки старанному вивченню праць алхіміків. Він повів мову про родове прокляття, про те, що мені недовго лишилося жити; в усіх подробицях описав злочин, скоєний моїм предком, і, не приховуючи зловтіхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дізнався, що в ніч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато років, дочекавшись, коли спадкоємцеві графа виповниться стільки повних років, скільки було його батькові тієї фатальної ночі, він повернувся, щоб пустити стрілу в його серце. Потай пролізши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному підземеллі, біля входу в який і стояв цей зловісний оповідач. Роберту минуло тридцять два роки, і тоді Шарль підстеріг його неподалік від замку і, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквіті сил. Так продовжилася помста, передбачена у проклятті. Надавши мені можливість підібрати ключа до найбільшої загадки, яка полягає у тому, чому прокляття не вмерло разом із Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пізно мав би упокоїтися в землі, мій співрозмовник пустився в розлогі міркування про алхімію та про досліди, яким присвячували увесь свій час батько та син, не утаївши й того, що Шарль мізкував над отриманням еліксиру, що дарує тому, хто його скуштує, вічне життя та нев’янучу молодість.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтіху, яка спершу настільки приголомшила мене, аж раптом бісівський блиск знову спалахнув у його очах, і з горла вирвалося дивне зміїне шипіння, після чого він високо підніс пляшку з очевидним наміром убити мене тим самим способом, який шість століть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши із себе кайдани заціпеніння, гнаний інстинктом самозбереження, я поцілив у мого ката світильником, що слабко миготів. Скло вдарилося об камінь, і цієї миті одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повітря каламутним відблиском полум’я. Мої нерви, й без того напружені, не витримали сповненого жаху та безсилої злості зойку невдалого вбивці, і я впав непритомний на слизьке каміння.

Коли я нарешті прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усім, що сталося, відмовлявся осмислити сьогодення, але цікавість усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – міркував я. – Як проникла ця істота в замок? Звідки ця одержимість, із якою він жадав помститися за смерть Мішеля Злого? Як могло статися, що прокляття зі століття в століття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що відтепер вільний від пут багатолітнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, і тепер мене охопило палке бажання осмислити нещасні події, що затьмарили історію моєї родини і перетворили мою юність на безперервний жаский сон. Сповнений рішучості усе розплутати, я намацав у кишені кресало та кремінь і запалив світильник.

Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тіла, до мене долинув ледь вловний стогін, немов життя ще не покинуло тлінну оболонку. Ціпеніючи від жаху, я схилився над розпростертим на підлозі обвугленим і покрученим тілом.

Раптом пелена спала з його очей, і крізь їхню чорноту, пронизливу іще більше, ніж обпечене на вугілля обличчя, проступило щось, що я не в змозі описати. Потріскані губи намагалися виштовхнути якісь слова. Я зміг розрізнити лише ім’я Шарля Чаклуна, мені також здалося, що з понівечених губ зірвалися слова «вічність» і «прокляття». Даремно я намагався зібрати воєдино жалюгідні уривки його тиради. У відповідь на мою розгубленість смоляні очі незнайомця обпекли мене такою злістю, що я затремтів, забувши про безсилля мого супротивника.