Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Провідник учепився в лацкани мого плаща, і його затрясло так сильно, що ліхтарик шалено затремтів і на стінах затанцювали химерні тіні. Випроставшись, я стояв нерухомо, не відводячи очей від істоти. Страх минув, поступившись місцем подиву, співчуттю та побожному трепету; бо звуки, які видала жертва, поцілена мною і простягнута перед нами на камінні, відкрили істину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного підземелля, був, принаймні колись давно, людиною .

На вершині гори, набряклі схили якої біля підніжжя стовбурчаться волохатим лісом, нахабно розкинувши вузлуваті дерева, вінцем на ложі трав стоїть замок моїх пращурів. Зі століття в століття визвірилися зубці стін, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками місцевість, прийнявши під своє заступництво гордовитий замок, який змагається давністю, судячи з величного силуету, із замшілими мурами. Стародавні вежі, овіяні вихором поколінь, у численних виразках, залишених міцною отрутою часу, що діє повільно, але, напевно, в епоху феодалізму славилися по всій Франції, наводячи жах на одних і захоплюючи інших. Бійниці й укриття бачили баронів, графів і навіть королів, готових битися до останнього, й ніколи відлуння кроків завойовників не лунало у просторих замкових залах.

Однак з тієї героїчної пори все змінилося. Бідність, що лише трохи відрізнялася від крайньої нужди, і гординя, яка не дозволила спадкоємцям осквернити своє славетне ім’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володінь. Тож тутешні мури осіли, здичавіла буйна рослинність парку, пересохлий рів був наповнений багном, пощербилися внутрішні дворики, похилилися башточки, покривилася підлога, зникла оздоба, а побляклі гобелени доповнювали сумну повість про збіднілу розкіш. З роками одна з головних веж завалилася, потім настала черга й інших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а місце могутнього лорда зайняв його зубожілий нащадок.

Тут, в одному з просторих і похмурих приміщень замку, мешкав я, Антуан, останній із приреченого графського роду С., який уперше побачив світ дев’яносто років тому. Ці стіни, як і схили гори, позначені темними похмурими хащами, балками та гротами, були свідками перших років мого безрадісного життя. Своїх батьків я не знав. Мій батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за місяць до мого народження: його вбила каменюка, що зірвалася з напівзруйнованого парапету. Моя мати померла під час пологів, тому я опинився під опікою слуги, чоловіка дуже гідного і з кебетами в голові. Якщо мене не зраджує пам’ять, його звали П’єром. Я був єдиною дитиною. Самотність, яка оточила мене відразу ж після народження, лише міцніла завдяки діям мого вихователя, котрий усіляко припиняв будь-яке спілкування із селянськими дітьми, чиї родини мешкали всюди на рівнині, яка розкинулася біля підніжжя гори. У ті часи П’єр пояснював свою заборону тим, що синові шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в іншому: він хотів уберегти мої вуха від вигадок про фатум, який із покоління в покоління переслідував мій рід. Ці історії, щедро прикрашені, заповнювали дозвілля орендарів, котрі сиділи вечорами перед розпаленим комином.

Самотній, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовинні фоліанти, якими рясніла похмура бібліотека замку, безцільно тиняючись або одержимо розганяючи віковічну пилюку в фантастичному лісі, що прикривав наготу гори біля її підошви. Ймовірно, таке гаяння часу і стало причиною того, що тінь меланхолії досить рано полонила мій розум. Студії та дослідження навівали спогади про похмуру таїну дикої природи і завжди мали для мене особливу принаду.

Вченість не була моїм шляхом: навіть ті крихти знань, які мені вдавалося виловити, пригнічували мене. Очевидна нехіть мого старого вихователя заглиблюватися в історію моїх пращурів по батьківській лінії загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обійстя і мимоволі передався мені. На виході з дитинства я зумів зліпити докупи недоладні уривки фраз, що злітали з неслухняного язика старого базіки і мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопітно-болісні. Рано прокинулися в мені лихі передчуття, пробуджені обставинами, які супроводжували смерть моїх предків, графів із роду С. Спершу я пояснював собі їхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якій чоловіки просто довго не живуть, проте з віком став замислюватися про нечіткі старечі оповідки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зі століття в століття відмірюють носіям графського титулу термін життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли мені минув двадцять один рік, старий П’єр вручив мені рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколінь від батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив літопис роду. Книга містила вражаючі записи, і їхнє уважне вивчення анітрохи не розвіяло мої похмурі передчуття. У той час віра в усе містичне пустила глибоке коріння в моїй душі, і я був не в змозі вигнати її та поставитися до неймовірної оповідки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебної вигадки.