Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Світло від ліхтарика бліднуло; наближалася мить, коли непроглядна пітьма земної пащеки мала охопити мене. Усередині непевного кола світла, що тануло, я заціпеніло малював собі точну картину наближення своєї смерті. Мені спало на думку почуте повідомлення про колонії хворих на туберкульоз, які оселилися у цьому велетенському гроті, сподіваючись повернути собі здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його постійною температурою, чистим повітрям, вічним спокоєм, але знайшли лише смерть, і їх виявили закляклими у дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи і тепер мізкував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такому здоровому та дужому чоловікові, як я. «Що ж, – зловісно сказав я собі, – якщо голод не обірве моє життя занадто квапливо, мені випаде рідкісна нагода кардинально вплинути на загадку».

Промінчики світла звело останньою судомою, і їх поглинула темрява. Я вирішив випробувати всі можливості для порятунку, не нехтуючи навіть найхимернішими; тому зібрав усю міць своїх легенів у марній надії привернути увагу провідника серією глухих волань. Та, лементуючи, у глибині душі я ще сподівався, що вони не досягнуть мети, і мій голос, гучний, відбитий нескінченними зламами чорного лабіринту, що поглинув мене, увіллється лише в мої вушні раковини.

Проте я нашорошив вуха, коли раптом мені здалося, що я вловлюю кроки, які наближаються і м’яко втискаються у кам’яну підлогу печери. Невже звільнення прийшло так хутко? Невже всупереч моєму жаскому передчуттю провідник помітив мою злочинну відсутність і рушив моїми слідами, щоб знайти мене у заплутаному королівстві вапняку? Ці запитання осяяли мене наростаючими радощами, і я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом моє захоплення змінилося жахом. Мій слух, завжди чуйний, а тепер іще більше загострений цілковитою тишею печери, доніс до заціпенілої свідомості впевненість, що ці кроки не схожі на кроки людини. У похмурій нерухомості підземелля хода провідника відгукнулася б виразним гострим дріботінням. А звук цих кроків був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрізнив у ході чотири такти замість двох.

Я більше не сумнівався, що своїми зойками розбудив якогось дикого звіра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печері. «Імовірно, – міркував я, – Всевишній погрожує мені не голодом, а іншою, швидкою та милосерднішою смертю?»

Інстинкт самозбереження, який ще теплів у мені, ворухнувся в моїх грудях, і хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення від повільного жорстокого кінця, я вирішив розлучатися з життям лише найвищою ціною. Як не дивно, але щодо прибульця я не відчував нічого, окрім ворожості. Оцінивши ситуацію, я зачаївся, сподіваючись, що загадковий звір, не чуючи ні звуку, втратить орієнтацію, як це сталося зі мною, й омине мене. Однак моїм надіям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звір відчув мій запах, що заполонив неторканий простір печери.

Я озирнувся вусібіч у пошуках зброї, яка захистила б мене від нападу невидимого у страшній пітьмі печери ворога. Мені вдалося намацати найбільший камінь із тих, що валялися всюди, і я вчепився в нього обома руками, готуючись до відсічі та змирившись із неминучістю. Тим часом шурхотіння, від якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсім близько. Втім, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається тварина, яка переміщається з характерним перебором між задніми та передніми лапами. Однак упродовж кількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногої істоти. Я ламав собі мізки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна істота заплатила за свою цікавість, яка штовхнула її досліджувати вхід до похмурого гроту, довічним ув’язненням в нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами і пацюками і, либонь, рибкою, що трапляється в розливах Зеленої річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери».

Я заповнював своє похмуре вчування роздумами про те, як викручує перебування в печері фізичну конституцію живих створінь, викликаючи в пам’яті огидний зовнішній вигляд померлих тут сухотних: адже місцева традиція пов’язувала каліцтва саме з тривалим підземним життям. Раптом мене осінило: навіть якщо мені вдасться зіткнутися із супротивником, я ніколи так і не побачу, який він має вигляд, оскільки мій ліхтарик уже давно згас, а сірників я з собою не прихопив. Мій мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене і дедалі з більшою силою тиснула на мене, жаскі та лячні силуети. Ближче, іще ближче – жахливі кроки лунали зовсім поруч. Здавалося, що мій пронизливий зойк рвався назовні, але, навіть якби я і наважився верескнути, навряд чи мій голос послухався б мене. Я скам’янів від жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впорається з каменюкою, коли настане мить жбурнути її в чудовисько, що насувалося. Рівномірний відголос кроків чувся поруч, тепер уже справді поруч. Я розрізняв важке сапання звіра і, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку і втомилася. Несподівано відьмацькі чари розвіялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бік темного простору, звідки линули дихання та шелест, і дивним чином каменюка відразу ж досягла мети: я почув, як хтось відскочив і завмер.