Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Пристосувавшись, я жбурнув іще один камінь, і цього разу удар перевершив усі мої сподівання; радість заполонила мене, бо я почув, як істота звалилася всією своєю вагою і залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стіни. До мене долинало дихання – важкі вдихи і видихи, і я раптом усвідомив, що у мене під рукою більше немає нічого, що могло б поранити звіра. Я більше не відчував колишнього бажання з’ясувати, ким є цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався підібратися до тіла, водночас я більше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити іще жевріюче життя. Замість цього я чкурнув із усією швидкістю, на яку тільки був іще здатен, у тому напрямку, звідки прийшов. Раптом я вловив звук, скоріше навіть регулярну послідовність звуків. За мить вона розпалася на гострі металеві дробинки. Геть сумніви. Це був провідник. І тоді я заволав, я заверещав, залементував, навіть завив від захвату, позаяк зауважив у склепінчастому прольоті примарний мерехтливий відблиск, який, наскільки я зрозумів, не міг бути нічим іншим, як відбитою світлом ліхтарика тінню. Я мчав назустріч відблиску і раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся біля ніг провідника. Пригорнувшись до його черевиків, я відкинув свою хвалену стриманість і, плутаючись у словах, белькотів приголомшеному слухачеві свою страшну оповідку, перемішану з потоком пишномовних виявів вдячності. Поступово я відчув, що розум повертається до мене. Провідник зауважив мою відсутність, аж коли група опинилася біля виходу з печери, й, інтуїтивно обравши слушний напрямок, пірнув у лабіринт проходів, що починалися у тому місці, де він востаннє балакав зі мною; йому вдалося знайти мене після чотирьох годин пошуків.

Слухаючи розповідь провідника, я, підбадьорений світлом і тим, що більше вже не сам, став мізкувати про дивну істоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки від нас. Мною опанувала спокуса розірвати промінчиком світла завісу таємниці, що приховувала вигляд моєї жертви. Почуття ліктя підігріло мою мужність, і я зробив кілька кроків у бік арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, біле, біліше навіть за вапняк, що випромінює білизну. Просуваючись із усією обережністю, ми, немов у єдиному пориві, зойкнули від подиву: знахідка ніяк не відповідала жодному мислимому уявленню про монстрів. Перед нами лежала велетенська людиноподібна мавпа, що відбилася, мабуть, від мандрівного звіринцю. Її вовна була білосніжною, вибіленою, певна річ, чорнильною чорнотою підземних палаців і на диво тонкою. Рідка на тілі, вона розкішною копицею вкривала голову та спадала на плечі. Риси обличчя цієї зваленої істоти були приховані від нас. Її кінцівки були дивно розкинуті, втім, у них чаїлася розгадка зміни ходи, на яку я звернув увагу раніше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всі чотири, то лише дві опори. Довгі, по-щурячому гострі кігті нависали над подушечками пальців. Кінцівки не виглядали чіпкими, анатомічний факт, який пояснює проживання в печері, як і бездоганна, майже містична білизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.

Дихання слабшало, і провідник узявся за пістолет, аби вколошкати звіра, але той несподівано видав звук, який змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Він не був схожий на лемент мавп, його неприродність могла пояснюватися лише впливом безмежної та могильної тиші, потривоженої тепер відблисками світла, втраченого дивною істотою відтоді, як вона заглибилася в печеру. Звук, що завмирав, глибокий і тремтячий, не укладався в жодну з відомих мені класифікацій. Несподівано ледь вловний спазм пробіг її тілом. Передні кінцівки сіпнулися, задні зсудомило. Конвульсія підкинула білосніжне тіло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене і на якусь мить паралізував мою увагу. Чорні, пекучо-вугільні очі жахливо контрастували з білизною тіла. Як у будь-яких бранців печери, його очі, позбавлені райдужної оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважніше, я звернув увагу на не дуже розвинені щелепи та незвичну для приматів гладкість обличчя без слідів щетини. Лінії носа були швидше правильними. Немов заворожені, ми не могли відвести погляду від моторошного видовища. Тонкі губи розтулилися, випустивши вже тінь звуку, після чого істота упокоїлася назавжди.