Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Рукопис переніс мене в минуле, у тринадцяте століття, коли замок, в якому я народився і виріс, був грізною та неприступною твердинею. Саме в ті часи з’явився в наших володіннях один чоловік, дуже примітний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мішель, утім, його більше знали як Мові, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Він виснажував себе пошуками філософського каменя й еліксиру молодості і мав славу адепта чорної магії й алхімії. У Мішеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумівся на окультних науках, як і його батько, тому його всі називали Ле Сорсі, тобто Чаклун. Порядні люди цуралися цієї пари, підозрюючи, що батько і син практикують нечестиві ритуали. Подейкували, що Мішель живцем спалив свою дружину, принісши її в жертву дияволу, що саме він та його син винні у зникненні селянських дітей, що почастішали останнім часом. Пітьму, що огортала цих людей, прорізав лише один спокутний промінчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, і той відповідав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синівську відданість.

Тієї ночі в замку на горі запанувала тривога. Зник юний Ґодфрі, син Генріха, графа С. Кілька людей на чолі з ошалілим батьком, прочісуючи місцевість у пошуках юного графа, увірвалися до хижі, в якій жили чаклуни, і застали там старого Мішеля Злого, коли той клопотався біля велетенського казана, в якому кипіло якесь вариво. Не усвідомлюючи своїх дій від шаленства та відчаю, граф накинувся на старого, і нещасна жертва загинула в його смертоносних обіймах. Тим часом слуги виявили молодого Ґодфрі у далеких порожніх покоях замку, але радісна звістка прийшла занадто пізно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зі своїми людьми покинув скромне житло алхіміка і вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомін збуджених слуг доніс до нього звістку про те, що сталося, і на перший погляд могло здатися, що він безпристрасно поставився до долі, яка спіткала його батька. Повільно насуваючись на графа, Шарль монотонним і тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тієї миті невідступно переслідувало по п’ятах представників роду графа С.

– Жоден нащадок убивці не досягне віку, що перевершує твій, – промовив він, відстрибнув у бік темного лісу і швидким рухом вихопив із складок своєї одежі склянку з безбарвною рідиною.

Шарль хлюпнув цією рідиною в обличчя вбивці та зник за чорнильними лаштунками ночі. Граф віддав Богові душу на місці, його поховали наступного дня. Відтоді, коли він з’явився на світ, і до його смерті минуло трохи більше тридцяти двох років. Марно селяни, розбившись на групи, прочісували ліс і землі, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслідно зник.

Час і табу, накладене на згадку про ту страшну ніч, стерли прокляття з пам’яті родини графа. Коли Ґодфрі, мимовільний винуватець трагедії та спадкоємець графського титулу, загинув від стріли під час полювання у тридцять два роки, ніхто не пов’язав його загибель із фатумом, який перейшов на нього від батька. Але коли за багато років Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла їхнього пана незабаром після того, як він зустрів свою тридцять другу весну. Людовік, син Роберта, досягнувши фатального віку, потонув у фортечному рові; скорботний список поповнювався покоління за поколінням – Генріхи, Роберти, Антуани, Армани – життєрадісні, котрі ні разу не згрішили, прощалися із життям, ледь коли їм виповнювалося стільки років, скільки було їхньому далекому пращуру, коли той скоїв убивство.

Закінчивши читання, я збагнув, що5 мене чекає у не такому й віддаленому майбутньому, щонайбільше за одинадцять років, а можливо, й раніше. Життя, що не мало колись у моїх очах великої цінності, з кожним днем ставало мені все милішим, і загадковий світ чорної магії дедалі глибше затягував мене у свої тенета. Я жив відлюдником і не відчував потягу до науки як такої; відкинувши сучасність заради середньовіччя, я, неначе старигань Мішель та юнак Шарль, пітнів, намагаючись оволодіти таїною демонології й алхімії. Мій досвід зростав, але я все ще був далекий від того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мій рід. Інколи я відкидав свій містицизм і, кидаючись в інші крайнощі, намагався пояснити смерть моїх предків цілком приземленою причиною банальної розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись після довгих розшуків, що рід алхіміка не мав продовження, я повернувся до своїх студій, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звільнити мою родину від непосильного тягаря прокляття. В одному рішенні я був непохитний: залишитися парубком. Я міркував, що з моєю смертю підрубане родове дерево поховає прокляття під собою.