Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Я готувався зустріти своє тридцятиріччя, коли Всевишній забрав до себе П’єра. У повній самоті я поховав старого слугу у внутрішньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я єдина жива істота, котра живе в фортеці, бо зжився з почуттям покинутості, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, і майже змирився з тим, що маю розділити долю своїх пращурів. Я гаяв час, досліджуючи закинуті зали та вежі старого замку, куди раніше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, які, за словами старого П’єра, не чули людських кроків уже понад чотириста років. Усюди я натикався на дивні предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблі, вкриті пилом століть, що обсипався потертю під зубами вогкості, яка давно запанувала в кімнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всі предмети; велетенські кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороці.

Настала мить, коли я повів дуже ретельний облік кожному дню, що минув, і кожній годині, що згинула. Я був засуджений, і термін виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бібліотеку. Мить, від згадки про яку я упродовж стількох років завмирав від туги, була невідворотна. Прокляття виривало моїх предків з життя незадовго до того, як вони досягали віку, в якому загинув граф Генріх, і я щомиті чекав прибуття страшної пані з косою. Я не знав, у якій іпостасі вона постане переді мною, але вирішив, що їй не зустріти в моїй особі малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подія, що визначила моє подальше життя, сталася під час однієї з вилазок у напівзруйноване крило замку, коли мені лишалося, за моїм передчуттям, менше тижня до фатальної години, що мала стерти навіть тінь надії на продовження мого земного буття й перетворити мене на ніщо. Добру частину ранку я присвятив напівзруйнованим сходам в одній із найдавніших і пошарпаніших часом веж замку. День застав мене за пошуками місця, звідки спуск провадив у приміщення, що слугувало у Середні віки, вочевидь, казематом, а потім його використовували для зберігання амуніції. У міру того, як я просувався просякнутим селітрою проходом, що починався на останньому щаблі, настил ставав усе менш пружним, і незабаром мерехтливе світло мого світильника впало на голу стіну, з якої сочилася вода. Позбавлений можливості рухатися далі, я вже було хотів повертати назад, аж тут мій погляд упав на непримітне віко з кільцем для люка, зробленого в підлозі. Мені довелося попітніти, перш ніж я зміг його підняти. З чорного провалля здіймався їдкий дим, від якого полум’я світильника закидалося із шипінням, дозволивши мені, проте, розгледіти слизькі та гладенькі кам’яні сходинки, що ховалися у глибочині.

Зануривши світильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, після чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проході, прокладеному, наскільки я второпав, глибоко під землею, і довго крокував ним, перш ніж опинився перед масивними дубовими дверима, поїденими вогкістю і які чинили відчайдушний опір моїм спробам відімкнути їх. Знесилений, я вирушив назад, до сходів, але не встиг зробити й кількох кроків, як пережив враження, яке за своєю глибиною та хворобливістю не порівняти із жодним переживанням, яке можуть породити емоції або витвір розуму. В могильній тиші я раптом почув, як скриплять іржаві петлі важких дверей, що відчинялися за моєю спиною. Мені важко описати свої почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнів, й очевидна присутність людини або примари немов ножем різонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук і, не вірячи собі, прикипів поглядом до почвари, що постала переді мною.

У проймі старовинних готичних дверей стояв чоловік у довгій чорній середньовічній хламиді й старовинному головному уборі. Його розкішне волосся та густа борода відливали чорнотою. Я ніколи не зустрічав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешні мертвотно-білими руками і такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кістляве, аскетичне до виснаження тіло дивно та потворно контрастувало з розкішшю одежі. Але найбільше мене вразили його очі – дві бездонні ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такої ненависті, що кров застигла в моїх жилах і я немов прикипів до підлоги.