Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Зачаєний страх улаштувався, за чутками, у відокремленому й покинутому маєтку Мартенсів, що стояв на вершині високого пологого пагорба, який мав здатність притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто років про цю стародавню кам’яницю, що розмістилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшні чутки. Розповідали жахливі історії про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут і вибирається на світ божий щоліта, і про якогось демона, що викрадає у темряві самотніх подорожніх. Іноді він забирав їх із собою, а іноді тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповідали й про криваві сліди, що вели до відокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грім викликає зачаєний страх з його притулку, інші стверджували, що грім – це його голос.

Сторонні люди не вірили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч і був вражаючим, також викликав сумніви. І все ж ніхто з фермерів і жителів найближчих селищ не сумнівався, що в маєтку Мартенсів оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своєму, хоча жоден зі сміливців, котрі спробували самостійно перевірити їхні розповіді, сповнені жахливих подробиць, не знайшов в обійсті нічого підозрілого. Старі баби розповідали захопливі історії про примару самого Мартенса; згадували при цьому і його родину з їхньою спадкової рисою – різнобарвними очима, і злочинні вчинки цілого роду, які скінчилися нечуваним через оману вбивством і накликали на нього прокляття.

Особисто мене привабило сюди несподіване й жахливе підтвердження однієї з найнеймовірніших місцевих леґенд. Однієї літньої ночі після проливної грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у паніці примчав до села. Незабаром уже всі волали та стогнали, анітрохи не сумніваючись, що на них суне біда. Ніхто ще не бачив на власні очі, але із зойків, що долинали з найближчого селища, усі второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.

Уранці селяни разом із поліціянтами та скватерами, котрі аж тремтіли від переляку, пішли до лихого місця. За селом і справді пройшлася смерть. Після нищівного удару блискавки земля осіла, зруйнувавши кілька найстаріших будівель, проте така велика кількість людських жертв затьмарила всю матеріальну руйнацію. Із сімдесяти п’ятьох людей живим не залишився ніхто. Розкидана земля перемішалася з кров’ю та частинами людських тіл, на яких чітко виднілися сліди зубів і пазурів демона. Але дивна обставина: від місця цього страшного бойовиська не провадили жодні сліди. Поліція дійшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звір. Тепер уже ніхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодійським убивством, звичним у таких примітивних спільнотах. Ця версія, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих відсутні останки двадцяти п’ятьох осіб, але тоді виникало запитання, як ці двадцять п’ятеро зуміли винищити вдвічі більшу за себе кількість людей? Зрештою, вирішили, що тієї літньої ночі кара Божа зійшла з неба, залишивши після себе мертве село, засіяне жахливо спотвореними, на клапті роздертими та понівеченими трупами.

До смерті залякані люди негайно пов’язали те, що сталося, з підозрілим маєтком Мартенсів, хоча до нього й було понад три милі. Правоохоронці поставилися до цієї версії скептично, але все ж заради формальності обстежили особняк, нічого там не знайшли та втратили до нього будь-який інтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичність: перевернули всю оселю догори дриґом, вирубали кущі, а також обстежили усі найближчі ставки та потічки, обнишпорили навколишній ліс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила після себе жодних слідів.

А вже наступного дня газетярі пронюхали про цю вражаючу подію і буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всіх подробицях, не забувши повідомити і про страшні леґенди, які їм розбовкали літні селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подій і за тиждень, 5 серпня 1921 року, відчувши, що атмосфера згущується, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур і району пошуків селища, й зупинився у готелі, в якому аж роїлося від репортерів. За три тижні майже всі журналісти роз’їхалися, і я зі своїми друзями міг розпочати своє небезпечне розслідування, спираючись як на розповіді очевидців, так і на свої власні попередні висновки.

Й ось літньої ночі під гамір віддаленого гуркоту грому, залишивши автомобіль біля підніжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарешті наші ліхтарики вирвали з темряви примарні сірі мури, що сховалися серед могутніх дубів. У розмитому мерехтінні світла, лише інколи розсуваючи чорноту ночі, величезний квадратний будинок вселяв жах іще більший, ніж удень. І все ж моя рішучість переконатися у слушності моїх гіпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грім викликає демона смерті з його таємного притулку, і хотів знати, з’являється він у плоті чи у вигляді схожого на плазму згустку зла.