Денніс Лігейн - Після падіння

– Не кажіть «зненавидите її», бо я доста її ненавиділа.

– Покинете її, – сказав він. – Ви ніколи не покинете цієї людини.

– Моя мати була найсамостійнішою людиною, яку я будь-коли зустрічала.

– Вона могла видаватися такою, допоки ви за неї трималися. Та що сталося, коли ви зникли? Коли вона відчула, як ви віддаляєтеся?

Вона знала, на що він натякає. Вона ж як-не-як була донькою психологині.

– Ідіть у сраку, Конні. Не хиліть до цього.

– До чого?

– То був нещасний випадок.

– Із жінкою, яку ви називали гіпернапруженою, вкрай свідомою, суперкомпетентною? У чиєму організмі в день смерті не було ні наркотиків, ні алкоголю? І ця жінка їде повз знак «зупинка» сухою дорогою серед білого дня?

– Отже, я вбила свою матір.

– Я натякаю на геть протилежне.

Рейчел узяла пальто й сумочку.

– Моя мати ніколи не практикувала, бо не хотіла асоціюватися з такими недолугими пройдисвітами, як ви.

Вона позирнула на дипломи в нього на стіні.

– Ратґерс [3] Рейчел має на увазі Ратґерський університет. , – пирхнула Рейчел і вийшла.

Її наступна мозкоправка, Тесс Портер, мала м’якішу вдачу, а шлях до її кабінету був набагато коротший. Вона сказала Рейчел, що вони докопаються до правди про її стосунки з матір’ю в темпі, зручному для самої Рейчел, а не для її лікарки. Із Тесс Рейчел почувалася в безпеці. Із Конні вона завжди почувалася так, наче він приготувався до удару, і тому, своєю чергою, була завжди готова відбити удар.

– Як думаєте, що ви йому сказали б, якби знайшли його? – спитала Тесс якось по обіді.

– Не знаю.

– Ви боїтеся?

– Так, так.

– Його?

– Що? Ні. – Вона замислилася. – Ні. Не його. Самої ситуації. Ну, тобто з чого починати? «Здоров, тату. Де тебе лихий носив усе моє життя?»

Тесс захихотіла, та потім сказала:

– Ви завагалися. Коли я спитала, чи боїтеся ви його.

– Справді? – Рейчел на мить звела очі до стелі. – Ну, власне, часом мати могла суперечити самій собі, говорячи про нього.

– Як?

– Здебільшого вона описувала його зжіночено. «Нещасний милий Джеймс», – казала вона. Або ж: «Любий чутливий Джеймс». Часто закочувала очі. Вона була надто прогресивна на позір, щоб визнати, що він недостатньо мужній для неї. Пам’ятаю, як вона кілька разів сказала: «Рейчел, у тебе батьків кепський характер». А я собі думаю: «Сучко, у мене материн кепський характер». – Рейчел знову звела очі до стелі. – «Пошукай себе в його очах».

– Що це означає? – Тесс нахилилася вперед, не встаючи з крісла.

– Це вона таке мені сказала кілька разів. «Пошукай себе в його очах. І скажи мені, що знайдеш».

– А в якому контексті це було?

– У контексті алкоголю.

Тесс натягнуто всміхнулася.

– То що вона, на вашу думку, мала на увазі?

– Обидва рази вона на мене злилася. Це я точно пам’ятаю. Я завжди вважала, ніби це означає, що він… Якби він колись мене побачив, то…

Вона похитала головою.

– Що? – тихо спитала Тесс. – Якби він колись вас побачив, то що?

Вона опанувала себе лише за хвилину.

– Він би відчув розчарування.

– Розчарування?

Рейчел на мить зазирнула їй у вічі.

– Огиду.

За вікном вулиці потемніли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбічне, кинувши свою тінь на все місто. Дощ полився раптово. Грім прогримів, як шини важких вантажівок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка.

– Чому ви всміхаєтеся? – спитала Тесс.

– А я всміхалася?

Вона кивнула.

– Моя мати теж так казала, особливо в такі дні, як сьогодні. – Рейчел підібгала під себе ноги. – Вона казала, що сумує за його запахом. Коли я вперше спитала її, що це означає, чим він пахнув, вона заплющила очі, понюхала повітря і сказала: «Блискавкою».

У Тесс злегка округлились очі.

– Ви пам’ятаєте, щоб від нього так пахло?

Рейчел похитала головою.

– Від нього пахло кавою. – Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вікном. – Кавою і вельветом.

Після того першого нападу паніки й легкої агорафобії вона прийшла до тями наприкінці весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом із нею ходив на «Передову методику досліджень». Звали його Патрік Менніон, і він був незмінно делікатний. Він був якийсь пухкенький і мав неприємну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слід, а таке бувало часто, бо в дитинстві він після нещасного випадку під час катання на санчатах утратив п’ятдесят відсотків слуху на праве вухо.

Патові Менніону не вірилося, що Рейчел розмовляла з ним і після того, як тема їхнього єдиного спільного предмета вичерпалася. Не вірилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кілька годин по тому опинившись у його квартирі, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче він позирнув на небо, щоб побачити, чи немає хмар, і уздрів, як угорі пролітають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кінця їхніх стосунків, які протривали два роки.