– Ви в нормі? – Рейчел потягнулася до жінки, щоб її торкнутися.
Жінка відсахнулася.
– Що ви робите?
– Перевіряю, чи в нормі ви.
– У мене все гаразд. – Обличчя в жінки було сухе. Вона курила цигарку, якої Рейчел досі не помічала. – А ви в нормі?
– Атож, – відказала Рейчел. – Я просто…
Жінка простягнула їй кілька носовичків.
– Та нічого. Дайте собі волю.
Обличчя в жінки було сухе, а очі не червоніли. Вона не затуляла обличчя. Вона курила цигарку.
Рейчел узяла носовички. Промокнула обличчя, намацала потік на ньому, намацала сльози в себе під носом, що скрапували з її щелепи й підборіддя.
– Та нічого, – повторила жінка.
Дивилася вона на Рейчел так, наче то було не нічого, аж ніяк не нічого. Вона глянула на Рейчел, а тоді – поза Рейчел, неначе сподіваючись, що її врятують.
Рейчел кілька разів промимрила «дякую» й пошкандибала геть. Дісталася рогу Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. На світлофорі простоював червоний фургон. Його водій витріщився блідими очима на Рейчел. Усміхнувся їй жовтими від нікотину зубами. Тепер із неї лилися не лише сльози, а й піт. Горло в неї зімкнулося. Вона знала, що задихається, хоча того ранку нічого не їла. Вона не може дихати. Дихати, блін, не може! Горло не розмикається. І вуста теж. Треба розкрити рота.
Водій вийшов із фургона. Підійшов до неї, світлоокий, із блідим хижим обличчям, коротко постриженим рудим волоссям, а коли він дістався її…
Він був чорношкірий. І трохи огрядний. Зуби мав не жовті, а білі, як копіювальний папір. Він став біля неї на коліна (коли вона встигла сісти на тротуар?) зі страхом у великих карих очах.
– Вам недобре? Міс, може, мені комусь зателефонувати? Встати можете? Отак, отак. Візьміть мене за руку.
Вона взяла його за руку, і він зіп’яв її на ноги на розі Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. А ранок уже минув. Сонце опускалося. Гудзонова затока набула світло-бурштинового кольору.
Круглий добряк обняв її, пригорнувши до себе, і вона заридала йому в плече. Ридаючи, вона витягнула з нього обіцянку залишитися з нею, ніколи її не кидати.
– Скажіть, як вас звати, – попрохала вона. – Скажіть, як вас звати.
Його звали Кеннет Вотермен, і Рейчел, звісно, більше його не бачила. Він відвіз її назад до квартири на своєму червоному фургоні – не тому великому цільнометалевому фургоні із запахом колісної мазі та брудної білизни, який вона уявляла, а мінівені з дитячими кріслами в середньому ряду та крихтами піци на килимках на підлозі. Кеннет Вотермен був одружений, мав трьох дітей і мешкав у Фреш-Медовс, що у Квінсі. Він виготовляв шафи. Завізши її додому, запропонував зателефонувати комусь від її імені, та вона запевнила його, що тепер у нормі, тепер у неї все гаразд, – просто це місто часом впливає так на людину, розумієте?
Він змірив її довгим стривоженим поглядом, але за ними вже збиралися машини й надворі сутеніло. Заволав один клаксон. Потім другий. Кеннет вручив їй візитівку («Шафи від Кенні») та сказав, щоб вона телефонувала йому коли схоче. Вона подякувала й вийшла з мінівена. Коли він поїхав геть, до неї дійшло, що фургон був навіть не червоний, а бронзовий.
Наступний семестр у Нью-Йоркському університеті Рейчел провела в академвідпустці. Виходила з квартири хіба що до свого мозкоправа у районі Трайбека. Мозкоправ звався Константайн Пропкоп і розповів про своє особисте життя лиш одне: що рідні та друзі воліють звати його Конні. Конні намагався переконати її, що національна трагедія, якою вона прагнула присоромити себе достатньо, щоб перестати усвідомлювати глибину власної травми, завдає їй серйозної шкоди.
– У моєму житті немає нічого трагічного, – сказала Рейчел. – Чи бувало воно часом сумним? Звісно. А в кого було інакше? Та про мене добре дбали, мене добре годували, і я виросла в гарному будинку. Ну просто нещасна я, еге ж?
Конні поглянув на неї з протилежного кінця маленького кабінету.
– Мати позбавила вас одного з найосновніших прав – права на батька. Вона влаштувала вам емоційну тиранію, щоб утримати вас біля себе.
– Вона мене захищала.
– Від чого?
– Гаразд, – виправилася Рейчел, – вона вважала , що захищає мене від мене самої, від того, як я можу розпорядитися такими знаннями.
– Причина справді в цьому?
– А в чому ж іще?
Рейчел раптом захотілося викинутися з вікна позаду Конні.
– Якщо хтось має те, чого ви не просто хочете, а по-справжньому потребуєте , чого ви ніколи не зробите із цією людиною?
Читать дальше