Денніс Лігейн - Після падіння

Мати промовила: «Ну годі ж уже всміхатись».

Отже, цей запис у щоденнику було зроблено у грудні 1992 року. Чи на початку січня 1993 року. Вісім років по тому, сидячи на сходах до підвалу, Рейчел усвідомила, що її батько тоді жив у радіусі тридцяти миль від Міддлтауна. Точно не більше. Її мати менш ніж за дві години побувала на вулиці, на якій він жив, уздріла його з родиною, а тоді взяла харчів і зайшла по вино до магазину алкогольних напоїв. Отже, Джеймс викладав десь поблизу, найімовірніше в Гартфордському університеті.

« Якщо він на той час іще викладав», – зауважив Браян Делакруа, коли вона йому зателефонувала.

«Так».

Але Браян погодився, що тепер має достатньо зачіпок, щоб узятися за її справу, взяти з неї гроші та все одно спокійно дивитися на себе вранці у дзеркалі. Тож наприкінці літа 2001 року Браян Делакруа та фірма «Беркшир Сек’юріті Ессошіейтс» почали розслідування, покликане встановити особу її батька.

І вони не знайшли нічого.

Того року на півночі Коннектикуту не викладала у вишах жодна людина на ім’я Джеймс, про яку вже не було б відомо чимало. Один мав біляве волосся, другий був афроамериканцем, а третьому було двадцять сім років.

Рейчел ізнову сказали відпустити це.

– Я забираюся звідси, – сказав Браян.

– Із Чикопі?

– Із цієї сфери. Тож так, із Чикопі теж, але просто не хочу бути приватним детективом. Надто вже це похмуро, розумієте? Здається, я тільки те й роблю, що когось розчаровую, навіть знаходячи людям те, за що вони мені заплатили. Вибачте, що не зміг вам допомогти, Рейчел.

Від цих слів у ній щось спорожніло. Ще один відхід. Ще одна людина в її житті, хай яка незначна, піде, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Вона не мала тут права голосу.

– Що будете робити? – спитала вона.

– Мабуть, поїду назад до Канади.

Його голос звучав упевнено, неначе він опинився в місці, у якому збирався опинитися все життя.

– Ви канадець?

Браян стиха хихотнув.

– Звісно.

– Що там у вас?

– Сімейний бізнес із лісозаготівлі. А як ваші справи?

– В аспірантурі все чудово. А в Нью-Йорку зараз, – сказала вона, – не зовсім.

Надворі був кінець вересня 2001 року; від падіння веж минуло менше трьох тижнів.

– Звичайно, – серйозно промовив він. – Звичайно. Сподіваюсь, у вас усе налагодиться. Усіляких вам гараздів, Рейчел.

Вона здивувалася тому, як душевно звучить її ім’я в його вустах. Вона уявила його очі, ніжність у них і з легким роздратуванням усвідомила, що була до нього небайдужа й не змогла цього визнати, коли це могло мати якесь значення.

– Канада, так? – перепитала вона.

Його характерний тихий смішок.

– Канада.

Вони попрощались.

У квартирі на цокольному поверсі будинку на Вейверлі-плейс у Ґрінвіч-Вілледж, звідки легко було ходити пішки на більшість пар у Нью-Йоркському університеті, вона сиділа посеред сажі й попелу, що заполонили нижній Мангеттен у перший місяць після 11 вересня. У день теракту підвіконня в її квартирі вкрилися густим, схожим на вовну пилом, пилом із волосся, крихт кістки та клітин, що збирався, наче легенький сніжок. У повітрі пахло горілим. По обіді вона прогулялася без цілі та зрештою пройшла повз реанімацію лікарні святого Вінсента, де стояли вишикувані каталки для пацієнтів, які так і не надійшли. У наступні дні на стінах і огорожах лікарні почали з’являтися фотографії, найчастіше – із простим посланням: «Ви бачили цю людину?»

Ні, не бачила. Ті люди зникли.

Її оточували втрати, що значно перевершували будь-які втрати в її власному житті. Вона зусібіч бачила скорботу, молитви, що залишалися без відповідей, і хаос у самісіньких основах, який набував стількох подоб – сексуальної, емоційної, психологічної, моральної, – що швидко перетворився на спільний досвід, який об’єднував усіх.

«Ми всі загубились», – усвідомила Рейчел і заповзялася по змозі перев’язати рану самій собі й більше ніколи її не колупати.

Тієї осені вона натрапила в одному з материних щоденників на два речення, які наступні кілька тижнів щовечора повторювала про себе перед сном.

«Джеймс, – писала її мати, – ніколи не був призначений для нас».

«А ми ніколи не були призначені для нього».

Перша в житті панічна атака спіткала Рейчел восени 2001 ро- ку, відразу після Дня подяки. Ідучи вздовж Крістофер-стріт, вона проминула жінку, свою ровесницю, що сиділа на чавунному ґанку під арковим входом до житлового кооперативу. Жінка ридала, затуливши лице руками, що в тодішньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях і потягах метро на лінії А; хтось тихо, а хтось – завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевіряти.