Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

Фрост теж почав підводитися, тоді побачив, що напарниця сидить нерухомо, і знову опустився на диван.

Джейн сказала:

– Якби вам було не начхати на жертву, якби ви тільки бачили, що він зробив з Лорі-Енн Такер…

О’Доннел розвернулася до неї.

– То, може, ви мені розповісте? Що саме з нею зробили?

– Хочете подробиць, чи не так?

– Це галузь моїх досліджень. Я мушу знати подробиці. – Вона підійшла до Джейн. – Це допомагає мені зрозуміти.

«Або ж просто тебе заводить. Тому ти раптом стала така зацікавлена. Навіть нетерпляча».

– Ви сказали, що її розчленували, – мовила О’Доннел. – Голову було відрубано?

– Ріццолі, – застережливо озвався Фрост.

Але Джейн не мала нічого говорити: О’Доннел уже дійшла власних висновків.

– Голова – дуже потужний символ. Такий особистісний. Індивідуальний. – Вона підійшла ближче, граційна, мов хижачка. – Він забрав її з собою, як трофей? На згадку про вбивство?

– Скажіть, де ви були сьогодні вночі.

– Або ж залишив на місці злочину? Там, де вона спричинила б максимальний шок? Де її неможливо було б пропустити? Може, на кухонному столі? Чи на видноті на підлозі?

– З ким ви були?

– Виставити напоказ голову, обличчя – це потужне повідомлення. Це для вбивці спосіб сказати вам, що він повністю контролює ситуацію. Він показує вам вашу безпорадність, детективе. І власну силу.

– З ким ви були?

Щойно ці слова злетіли з вуст Джейн, вона збагнула, що припустилася помилки. Вона дозволила О’Доннел підганяти і втратила самовладання. Яскрава ознака слабкості.

– Мої друзі – це особисте, – відповіла О’Доннел і з легкою усмішкою додала: – Окрім одного, про якого вам і без того відомо. Маю на увазі нашого спільного знайомця. Знаєте, він постійно про вас питає. Постійно хоче знати, як у вас справи.

Вона не повинна була називати імені. Обидві знали, що йдеться про Воррена Гойта.

«Не реагуй, – думала Джейн. – Не показуй, як глибоко вона занурила пазурі». Та вона відчувала, як заціпеніло її лице, і завважила стривожений погляд Фроста. Шрами, залишені Гойтом на її долонях, були найпомітнішими ранами, однак існували й значно глибші. Навіть тепер, більш ніж два роки по тому, вона здригалася, чуючи його ім’я.

– Він ваш шанувальник, детективе, – вела далі О’Доннел. – Через вас він більше ніколи не зможе ходити, та Воррен не плекає образ.

– Мені начхати, що він думає.

– Я минулого тижня їздила до нього. Він показав мені колекцію газетних вирізок – «досьє Джейні», як він це називає. Коли влітку ви втрапили в ту облогу лікарні, він цілу ніч не вимикав телевізор. Бачив кожну секунду репортажу. – О’Доннел помовчала. – Розповів мені, що у вас народилася донечка.

Джейн заклякла. «Не дозволяй так із собою поводитися. Не дозволяй їй устромити пазурі ще глибше».

– Здається, вашу дочку звати Реджина, чи не так?

Ріццолі підвелася, і хоча вона була нижчою за О’Доннел, щось у її очах змусило другу жінку відсахнутися.

– Ми вам ще зателефонуємо, – кинула Джейн.

– Телефонуйте скільки завгодно, – відповіла докторка. – Мені немає чого вам сказати.

– Вона бреше, – промовила Джейн.

Детектив різко смикнула дверцята автомобіля й сіла за кермо. Втупилась у сцену, що наче з різдвяної листівки зійшла: на бурульках сяє сонце, вкриті сніговими візерунками будинки прикрашені гарними вінками й гостролистом. І ніяких тобі крикливих Санта-Клаусів з оленями чи екстравагантних інсталяцій на дахах, як у Ревере, де вона виросла. Ріццолі подумала про будинок Джонні Сільви через дорогу від дому її батьків та черги витрішколюбів, які завжди завертали на їхню вулицю, подивитися на світлове шоу, яке Сільви щогрудня влаштовували у своєму дворі. Там був Санта, і троє волхвів, і ясла з Марією та Ісусом, і стільки тварин, що Ноїв ковчег затонув би. І все освітлено, як на ярмарку. Електрики, яку Сільви спалювали на це кожного Різдва, вистачило б на якусь дрібну африканську країну.

Але тут, на Браттл-стріт, не було таких яскравих видовищ, сама стримана елегантність. Тут не було жодного Джонні Сільви. Втім, краще вже мати за сусіда йолопа Джонні, ніж жінку з цього будинку.

– Вона знає про справу більше, ніж нам говорить.

– Як ти дійшла цього висновку? – запитав Фрост.

– Це інстинкт.

– Я думав, ти в інстинкти не віриш. Завжди ж так кажеш. Що це лишень здогадки.

– Але я знаю цю жінку. Знаю, що її цікавить. – Джейн подивилася на напарника, чиє обличчя в слабкому зимовому світлі здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. – Вона вночі отримала більше, ніж просто дзвінок від убивці.