Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

Фрост розчахнув ворота, і вони пішли розчищеною стежкою до будинку. Кам’яні плити вкрила крига, і Джейн так зосереджено намагалася не послизнутися, що, поки дійшла до сходів, уже почувалася невпевненою й вибитою з рівноваги. Не найкращі відчуття для зустрічі з Джойс О’Доннел. Не допомогло й те, що, коли двері відчинилися, за ними стояла звично елегантна господиня: біляве волосся укладене в гладенький боб, рожева сорочка на ґудзиках і слакси кольору хакі ідеально пасують до спортивної фігури. Джейн у поношеному чорному брючному костюмі, з мокрими від снігу відворотами штанів почувалася прохачкою біля дверей маєтку. «Саме цього вона від мене й хоче».

О’Доннел холодно кивнула.

– Детективи.

Господиня не відійшла від дверей одразу – пауза, що мала на меті продемонструвати: тут, на її території, головує вона.

– Можна ввійти? – нарешті запитала Джейн. Знала, що їх, звісно ж, пропустять. Гра вже почалася.

О’Доннел махнула рукою, запрошуючи їх у дім.

– Не так я хотіла б провести Різдво, – сказала вона.

– Я – так само, – відбила удар Ріццолі. – І впевнена, що жертва теж такого не хотіла.

– Як я вже казала, усі записи стерто, – мовила О’Доннел, ведучи їх до вітальні. – Можете послухати, але чути там немає чого.

Мало що змінилося, відколи Джейн була в цьому домі востаннє. Вона побачила ті ж абстрактні картини на стінах, ті ж східні килими насичених відтінків. Новою була лише різдвяна ялинка. У дитинстві Джейн їх прикрашали безсистемно, гілки були обтяжені різноманітними прикрасами, не всі з яких доживали до кінця Різдва в домі Ріццолі. І дощик – дуже багато дощику. Джейн називала такі ялинки лас-вегасівськими.

А на цій не було жодної нитки дощику. Жодного Лас-Вегаса в цьому домі. Натомість ялинка була прикрашена кришталевими призмами та срібними сльозинками, що відбивали зимове світло на стіни танцівними цятками. «Навіть її бісова ялинка змушує мене почуватися неадекватною».

О’Доннел підійшла до автовідповідача.

– Ось усе, що наразі є, – мовила вона й натиснула кнопку.

Цифровий голос виголосив:

– Нових повідомлень немає.

Жінка глянула на детективів.

– Боюся, запис, про який ви питали, зник. Повернувшись додому, я прослухала і стерла всі повідомлення. Коли дісталася до вашого, у якому ви просили цього не робити, було запізно.

– Скільки всього було повідомлень? – запитала Джейн.

– Чотири. Ваше – останнє.

– Дзвінок, який нас цікавить, мав надійти близько десяти хвилин на першу.

– Так, і номер зберігся в електронному журналі.

О’Доннел натиснула кнопку, перемотала до потрібного дзвінка.

– Але хай хто телефонував, він нічого не сказав. – Вона подивилася на Джейн. – Повідомлення як такого не було.

– Що ви чули?

– Я вже казала. Нічого.

– Сторонні звуки? Телевізор, дорожній гамір?

– Навіть без тяжкого дихання обійшлося. Кілька секунд тиші, а тоді відбій. Саме тому я одразу ж його стерла. Не було чого слухати.

– Номер вам знайомий? – запитав Фрост.

– А мав би бути?

– Ми питаємо, щоб знати, – сказала Джейн з помітною жовчю в голосі.

Їхні з О’Доннел погляди зустрілися, і в цих очах Ріццолі побачила спалах презирства. «Я навіть уваги її не варта».

– Ні, цей номер мені незнайомий, – відповіла та.

– Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?

– Ні. А хто це?

– Уночі її вбили у власному домі. Дзвінок надійшов з її телефона.

О’Доннел помовчала й розважливо промовила:

– Це могла бути помилка.

– Навряд чи, докторко О’Доннел. Гадаю, дзвінок справді було адресовано вам.

– Для чого телефонувати мені й мовчати? Найімовірніше, вона почула повідомлення на автовідповідачі, зрозуміла, що помилилася, й повісила слухавку.

– Не думаю, що вам телефонувала жертва.

О’Доннел знову помовчала, цього разу довше.

– Розумію, – мовила вона.

Пройшла до крісла, сіла, але не тому, що не могла встояти на ногах. Вона мала цілком безтурботний вигляд: імператриця на прийомі.

– Ви вважаєте, що мені телефонував убивця.

– Здається, така ймовірність вас зовсім не бентежить.

– Я надто мало знаю, щоб бути збентеженою. Взагалі нічого не знаю про цю справу. То, може, розповісте мені?

Вона махнула рукою на диван, запрошуючи відвідувачів присісти. То був перший натяк на гостинність з її боку.

«Бо ж тепер ми маємо дещо цікаве, – подумала Джейн. – На неї повіяло кров’ю. Саме її прагне ця жінка».

Диван був білосніжний, і Фрост не одразу сів, наче боявся замастити оббивку. Та Джейн навіть не глянула, всілась у мокрих від снігу штанах і зосередилася на О’Доннел.