Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– Зачекайте, ви ще не все бачили. – Джейн обійшла ліжко й показала на підлогу з іншого боку. – Жертва тут. Принаймні більша її частина.

Тільки по той бік ліжка Мора побачила жінку, яка лежала на спині, оголена. Знекровлення надало шкірі алебастрового відтінку, і докторка Айлс раптом пригадала Британський музей, де виставлялися десятки уламків римських скульптур. Плин століть розтріскав мармур, відбив голови, відламав руки, лишаючи самі анонімні тулуби. Ось що вона побачила, дивлячись на тіло. Розбиту Венеру. Без голови.

– Здається, він убив її там, на ліжку, – сказала Джейн. – Це пояснює бризки на цій конкретній стіні та кров на матраці. Далі перетягнув її на підлогу, може, потребував твердої поверхні, щоб закінчити.

Джейн набрала повітря й відвернулася, наче раптом дійшла до межі й більше не могла дивитися на тіло.

– Ви сказали, що перший патруль приїхав за десять хвилин після дзвінка на 911, – уточнила Мора.

– Саме так.

– Те, що тут відбулося, – ампутації, відрізання голови – потребувало більше за десять хвилин.

– Ми це розуміємо. Навряд чи телефонувала жертва.

Рипнула під кроками підлога, обидві жінки озирнулися й побачили у дверях Баррі Фроста, який зовсім не хотів заходити.

– Приїхали криміналісти, – повідомив він.

– Нехай заходять. – Джейн трохи помовчала. – Вигляд у тебе не дуже.

– Гадаю, я ще молодець. Зважаючи на все.

– Як там Кассовіц? Вже поблювала? Нам тут не завадить допомога.

Фрост похитав головою.

– Досі в машині сидить. Не думаю, що її шлунок до цього готовий. Піду по криміналістів.

– Заради Бога, скажи їй, хай яйця відростить! – гукнула Ріццолі навздогін, коли він вийшов. – Ненавиджу, коли жінки мене підставляють. Псують репутацію нам усім.

Докторка Айлс знову подивилася на тіло на підлозі.

– Ви знайшли…

– Решту? – закінчила за неї Джейн. – Так. Ліву кисть ви бачили. Права рука лежить у ванні. А тепер, гадаю, час показати вам кухню.

– Що там?

– Нові несподіванки.

Джейн рушила через кімнату до коридору.

Мора розвернулася до неї й краєм ока побачила себе в дзеркалі спальні. Відображення дивилося на неї втомленими очима, чорне волосся злиплося від розталого снігу. Але не власне обличчя змусило її заціпеніти.

– Джейн, – прошепотіла вона. – Погляньте сюди.

– Куди?

– У дзеркало. Ті символи. – Мора розвернулася й вдивилась у символи на стіні. – Бачите? Це дзеркальне зображення! Це не символи, а літери, які треба читати в дзеркалі.

Джейн подивилася на стіну, тоді на дзеркало.

– То це слово?

– Так. Тут написано Peccavi .

Детектив похитала головою.

– Навіть так це мені нічого не каже.

– Це латина, Джейн.

– І як перекладається?

– На мені гріх.

На мить жінки витріщились одна на одну. Тоді Джейн раптом реготнула:

– Оце так неймовірна заява. Думаєте, молитви до Діви Марії вистачить, щоб стерти цей конкретний гріх?

– Можливо, слово стосується не вбивці. Можливо, йдеться про жертву. – Вона подивилася на Джейн. – На мені гріх.

– Покарання, – припустила Ріццолі. – Помста.

– Це ймовірний мотив. Вона чимось розлютила вбивцю. Згрішила проти нього. Це – його розплата.

Джейн глибоко вдихнула.

– Ходімо до кухні.

Вона повела Мору коридором. Біля дверей зупинилась і глянула на неї, закляклу на порозі й надто ошелешену побаченим, щоб вимовити хоча б слово.

На вкритій кахлями підлозі було намальоване велике коло, нібито червоною крейдою. По колу на певній відстані розпливлися п’ять калюж чорного воску, який розтав і вже застигнув. «Свічки», – подумала Мора. У центрі кола лежала відрізана жіноча голова – так, щоб очі дивилися просто на них.

Коло. П’ять чорних свічок. Це ритуальне приношення.

– І тепер я мушу їхати додому, до своєї донечки, – промовила Джейн. – Зранку ми всядемося навколо ялинки, розгортатимемо подарунки й прикидатимемося, що у світі панує мир. Але я думатиму про… цю штуку… яка витріщається на мене зараз. Веселого, бляха, Різдва.

Докторка Айлс зглитнула.

– Відомо, хто вона?

– Ну, я не тягнула сюди друзів та сусідів для точного впізнання. Гей, ви знаєте цю голову на підлозі кухні? Але, судячи з фото на водійському посвідченні, можна сказати, що це Лорі-Енн Такер. Двадцять вісім років. Каштанове волосся, карі очі. – Детектив різко засміялася. – Складіть докупи всі частини тіла, десь це й отримаєте.

– Що ми про неї знаємо?

– У сумочці знайшли корінець від чека. Вона працює в Музеї природничих наук. Ким саме – поки не знаємо, але якщо судити з будинку та меблів… – Джейн зиркнула на їдальню. – Заробляє вона небагато.