Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– То було чисте задоволення.

Органістка кинула останній допитливий погляд на докторку Айлс і рушила до виходу. Вони почули, як стукнули, зачиняючись, двері, і нарешті лишилися самі.

– То чому тебе так довго не було? – спитав Деніел.

– Ну, ти знаєш ці мої смертні справи – не дають спочити. Один із наших патологоанатомів мусив кілька тижнів тому лягти на операцію, довелося його підміняти. Я була зайнята, от і все.

– Завжди можна взяти телефон і подзвонити.

– Так, я знаю.

Він теж міг би, але не телефонував. Деніел Брофі ніколи не перетнув би межу, і, можливо, це було добре: їй доводилося боротися зі спокусою за них обох.

– Як твої справи? – запитала Мора.

– Ти знала, що минулого місяця в отця Роя стався удар? Я тепер поліційний капелан.

– Детектив Ріццолі мені розповіла.

– Кілька тижнів тому був на місці злочину в Дорчестері. Там, де офіцера застрелили. Бачив тебе.

– Я тебе не бачила. Треба було привітатися.

– Ну, ти була зайнята. Зосереджена, як завжди. – Він усміхнувся. – Ти буваєш дуже сердитою з виду, Моро. Ти це знала?

Жінка засміялася.

– Може, саме в цьому й проблема.

– Проблема?

– Я відлякую чоловіків.

– Мене ж ти не злякала.

«Як можна? – подумала Мора. – Твоє серце недоступне, його не розіб’єш».

Вона підкреслено глянула на годинника й підвелася.

– Уже пізно, і я стільки часу в тебе забрала.

– Не те щоб у мене були нагальні справи, – зауважив Деніел, прямуючи з нею до виходу.

– Маєш доглядати цілу паству душ. До того ж нині Святвечір.

– Як ти могла помітити, мені теж сьогодні немає куди податися.

Мора зупинилася, розвернулася до нього. Вони стояли самі в церкві, вдихаючи знайомі аромати воску й ладану, що несли спогади про дитинство, повне інших Святвечорів, інших служб. Про ті дні, коли відвідини церкви не викликали того сполоху, який вона відчувала зараз.

– Добраніч, Деніеле, – мовила вона, повертаючись до дверей.

– Побачимося ще за чотири місяці? – гукнув він навздогін.

– Не знаю.

– Я скучив за нашими бесідами, Моро.

І знову вона завагалася, піднісши руку до дверей.

– Я теж скучила. Може, саме тому нам краще обходитися без них.

– Ми не зробили нічого такого, чого слід було б соромитися.

– Поки ні, – м’яко відповіла Мора, дивлячись не на нього, а на важкі різьблені двері, що стояли між нею та втечею.

– Моро, не треба все так кидати. Я не розумію, чому б нам не підтримувати певні…

Він замовк. Дзвонив її мобільний.

Мора виловила його з сумочки. О цій порі дзвінок не віщував нічого доброго. Відповідаючи, вона відчувала на собі Деніелів погляд і власне тремтіння від цього погляду.

– Докторка Айлс, – сказала вона, удавано спокійно.

– Веселого Різдва, – озвалася детектив Джейн Ріццолі. – Здивована, що ви не вдома, спершу зателефонувала туди.

– Я пішла на опівнічну службу.

– Боже, та вже ж перша година. Хіба вона не скінчилася?

– Так, Джейн, скінчилася, і я саме йду з неї, – відповіла Мора, обрубуючи подальші запитання. – Що у вас для мене?

Докторка Айлс уже знала, що це не дзвінок ввічливості, а виклик.

– Адреса – Прескотт-стріт, 210, Східний Бостон. Приватний будинок. Ми з Фростом приїхали з пів години тому.

– Подробиці?

– У нас одна жертва, молода жінка.

– Вбивство?

– О так.

– Дуже впевнено говорите.

– Приїдете й побачите.

Вона поклала слухавку й побачила, що Деніел досі дивиться на неї. Але мить ризику, мить для слів, про які вони обоє могли пошкодувати, минула. Втрутилася смерть.

– Тобі треба працювати?

– Сьогодні чергую. – Мора опустила телефон назад до сумочки. – Рідних у місті не маю, тож сама зголосилася.

– Саме в цю ніч?

– Те, що нині Різдво, мало що для мене змінює.

Вона застібнула комір пальта й вийшла з будівлі в ніч. Він вийшов слідом за нею, і поки Мора торувала шлях до свого авто через свіжий сніг, Деніел дивився на неї зі сходів, а його біле вбрання тріпотіло під вітром. Озирнувшись, вона побачила, що він, прощаючись, підніс руку.

Він махав їй і тоді, коли вона вже поїхала геть.

Сині вогні трьох патрульних машин пробивалися крізь філігрань снігопаду, повідомляючи всім поблизу: тут щось сталося, щось жахливе. Намагаючись поставити свій «лексус» попід кучугуру, щоб могли проїхати інші автомобілі, Мора відчула, що подряпала бампер. О цій порі, на Святвечір, на цю вузьку вуличку звертали тільки автівки таких, як вона, із почту Смерті. Вона посиділа трохи, готуючись до виснажливих годин роботи, сині спалахи зачаровували втомлені очі. Кінцівки заніміли, кров перетворилася на крижану кашу. «Прокидайся, – звеліла собі подумки. – Час ставати до роботи».