Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

Запало мовчання. Емі з Пітером перезирнулися, і хлопець знав, про що вони думають. Мати давно його покинула.

– Вона приїде по мене, – наполіг він.

Дядько Пітер м’яко відповів:

– Синку, про це ми поговоримо пізніше.

Уночі хлопець лежав у ліжку в домі свого батька й слухав, як унизу, в кабінеті, стиха перемовляються тітка з дядьком. У тому ж кабінеті, де Монтеґ’ю Сол останні місяці гарував над розшифруванням дорогоцінних уривків папірусу. У тому ж кабінеті, де п’ять днів тому з ним стався удар і він упав просто на стіл. Ці люди не повинні бути там, серед батькових коштовностей. Вони чужі в його домі.

– Він іще хлопчик, Пітере. Йому потрібна родина.

– Ми не можемо силою тягнути його в П’юриті, якщо він не хоче їхати з нами.

– Коли тобі п’ятнадцять, ти не маєш права голосу в таких речах. Вирішують дорослі.

Хлопець устав з ліжка, вислизнув із кімнати. Пробрався до середини сходів, щоб було краще чути.

– Та й до того ж зі скількома дорослими він мав справу? Твого брата рахувати не доводиться. Він так замотався в те мумійське ганчір’я, що, певно, і не помічав дитини під ногами.

– Емі, це несправедливо. Мій брат був хорошою людиною.

– Хорошою, але нетямущою. Не уявляю, яка жінка могла схотіти народити від нього. А тоді ще й лишила хлопчика Монті на виховання! Не розумію, яка жінка на таке здатна.

– Монті не так уже й погано його виховав. Хлопець прекрасно вчиться в школі.

– Такі в тебе мірки доброго батьківства? Хороші оцінки в дитини?

– Юнак ще й дуже врівноважений. Добре тримався на службі.

– Пітере, та він занімів. Ти сьогодні хоч одну емоцію в нього на обличчі бачив?

– Монті теж такий був.

– Холоднокровний?

– Ні, інтелектуальний. Логічний.

– Але ти розумієш, що під цією маскою хлопчина мусить ховати біль. Мені аж плакати хочеться – йому зараз так потрібна мати й він так наполягає, що вона по нього приїде, хоча ми всі знаємо, що цього не буде.

– Ми цього не знаємо.

– Ми тієї жінки навіть не бачили! Просто одного дня Монті написав із Каїра, що тепер у нього є син. Він так само міг і з очерету його дістати, як Мойсея.

Хлопець почув, як трохи вище рипнула підлога, і зиркнув туди, де починалися сходи. Його заскочила Лілі, пильно дивилася на нього понад перилами. Вона спостерігала, вивчала його, мов якусь екзотичну істоту, якої раніше не бачила, і тепер намагалася визначити, чи він небезпечний.

– Ой! – вигукнула тітка Емі. – Ти не спиш!

Дядько з тіткою щойно вийшли з кабінету й стали попід сходами, дивлячись на нього. Обличчя в них були дещо стривожені: він же міг підслухати всю їхню розмову.

– Ти добре почуваєшся, любий? – спитала Емі.

– Так, тітонько.

– Уже так пізно. Може, знову ляжеш?

Та він не поворухнувся. Затримався на сходах, уявляючи, як може житися з цими людьми, що можна дізнатися від них. Можна цікаво провести літо, аж поки мати не приїде по нього.

– Тітонько Емі, я прийняв рішення, – мовив він.

– Щодо чого?

– Щодо літа й того, де я хотів би його провести.

Вона негайно припустила найгірше.

– Я тебе прошу, не квапся! У нас дуже гарний будинок, просто над озером, і в тебе буде своя кімната. Хоча б у гості приїдь, перш ніж остаточно вирішувати.

– Але ж я вирішив залишитися з вами.

Його тітка замовкла, ошелешена. Тоді її обличчя осяяла усмішка й вона поспішила вгору сходами, обійняти його. Від неї пахнуло милом «Дав» та шампунем «Брек» – так звичайно, так пересічно. Усміхнений дядько Пітер тепло поплескав його по плечі – то був його спосіб привітати в родині нового сина. Їхня втіха була схожа на павутиння з цукрової вати, вона затягувала до їхнього світу, складеного з любові, світла та сміху.

– Діти будуть такі раді, що ти поїдеш з нами! – сказала Емі.

Хлопець зиркнув угору, але Лілі вже не було. Вислизнула непоміченою. «Доведеться за нею пильнувати, – подумав він. – Бо сама вона вже пильнує за мною».

– Тепер ти частина родини, – проголосила Емі.

Поки вони всі разом піднімалися нагору, вона вже взялася розповідати про плани на літо й усі ті місця, які вони відвідають, усі ті особливі смаколики, що вона для нього зготує. Голос у неї був щасливий, в ньому навіть проривався сміх – точно мати з новонародженим.

Емі Сол і не здогадувалася, що саме вони збиралися привезти до свого дому.

ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ .

Можливо, це була помилка.

Докторка Мора Айлс затрималася біля дверей Церкви Богородиці Божественного Світла, не певна, чи варто заходити всередину. Парафіяни вже зібралися, тож вона стояла сама серед нічної темряви, і сніг, шепочучи, падав їй на непокриту голову. Крізь зачинені двері долинуло, як органістка почала грати гімн «Adeste Fideles» [1] «Adeste Fideles» («Прибудьте всі вірні») – традиційний різдвяний гімн у християнстві західного обряду. (Тут і далі прим. перекл.) , – це означало, що всі вже всілися. Якщо вона хотіла до них приєднатися, був саме час увійти.