Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– Жертвою стала жінка двадцяти восьми років, – сказала вона. – Її вбили сьогодні вночі, близько опівночі.

– Підозрювані?

– Нікого не заарештовували.

– То ви не знаєте, хто вбивця.

– Я кажу, що ми нікого не заарештовували. Наразі йдемо за зачіпками.

– І я – одна з них.

– Хтось телефонував вам із дому жертви. Це цілком міг бути злочинець.

– І для чого йому, якщо припустити, що це «він», говорити зі мною?

Ріццолі подалася вперед.

– Ми обидві знаємо для чого, докторко. Бо ви цим заробляєте. Певно, маєте непоганий фан-клуб з убивць, які вважають себе вашими друзями. Знаєте, ви ж знаменитість поміж душогубців. Пані мозкоправ, яка спілкується з потворами.

– Я намагаюсь їх зрозуміти, от і все. Вивчаю їх.

– Ви їх захищаєте.

– Я нейропсихіатр. Значно краще кваліфікована давати свідчення в суді, ніж більшість свідків-експертів. Не кожному вбивці місце за ґратами. Серед них є дуже скривджені люди.

– Так, вашу теорію я знаю. Дайте хлопчині по голові, попсуйте лобові частки мозку, і він не нестиме жодної відповідальності за те, що скоїть після цього. Може вбити жінку, розрубати її на частини, а ви однаково захищатимете його в суді.

– То ось що сталося з жертвою? – Обличчя О’Доннел стало неприємно бадьорим, очі хижо загорілися. – Її розчленували?

– А чого ви питаєте?

– Просто хотіла б знати.

– Професійна допитливість?

О’Доннел відкинулася на спинку крісла.

– Детективе Ріццолі, я опитала чимало вбивць. З роками склала повну статистику мотивів, методів, схем. Тому – так, це професійна допитливість.

Вона помовчала й додала:

– Розчленування трапляється не так уже й рідко. Особливо коли це допомагає позбутися жертви.

– Цього разу все було не так.

– Ви точно знаєте?

– Це очевидно.

– То він виставив напоказ частини тіла? Зробив постановку?

– А що? Маєте хворих на голову дружків, які таке люблять? Не хочете поділитись іменами? Вони ж вам пишуть, правда? Ваше ім’я відоме – докторка, яка любить подробиці.

– Якщо й пишуть, то зазвичай анонімно. Імен своїх не називають.

– Але листи ви отримуєте, – зауважив Фрост.

– Люди зі мною зв’язуються.

– Убивці.

– Або вигадники. Неможливо визначити, правду вони говорять чи ні.

– Гадаєте, деякі з них просто діляться фантазіями?

– І напевно ніколи їх не втілюватимуть. Вони просто потребують вираження своїх неприйнятних бажань. Усі ми маємо такі. Навіть найлагідніший чоловік часом мріє про те, що волів би робити з жінками, про збочені речі, якими ніколи не наважиться поділитися. Б’юся об заклад, детективе Фросте, навіть ви плекаєте кілька неналежних фантазій.

Вона не зводила з нього очей: цей погляд мав змусити його почуватися незатишно. Фрост, до його честі, навіть не зашарівся.

– Хтось писав вам про фантазії, пов’язані з розчленуванням? – запитав він.

– Останнім часом – ні.

– Але писали ж?

– Як я вже казала, розчленування – не така вже рідкість.

– У фантазіях чи в реальності?

– І так, і так.

Втрутилася Джейн:

– Хто писав вам про свої фантазії, докторко О’Доннел?

Жінка спокійно зустріла її погляд.

– Листування конфіденційне. Саме тому вони знають, що можуть поділитися зі мною таємницями, розповісти про свої жадання й фантазії.

– Ці люди вам телефонують?

– Нечасто.

– І ви з ними розмовляєте?

– Я їх не уникаю.

– У вас є список цих людей?

– Не те щоб список. Навіть не пам’ятаю, коли це було востаннє.

– Це було сьогодні вночі.

– Ну, мене не було вдома, щоб відповісти.

– О другій ночі вас теж не було вдома, – зазначив Фрост. – Ми телефонували, спрацював автовідповідач.

– Де ви були вночі? – спитала Джейн.

О’Доннел знизала плечима:

– Не вдома.

– О другій ночі на Святвечір?

– Я була з друзями.

– О котрій ви повернулися?

– Десь о пів на третю.

– Це, певно, дуже хороші друзі. Не хочете поділитись їхніми іменами?

– Не хочу.

– Чому?

– Чому я не хочу порушення свого права на приватність? Я справді мушу відповідати на це запитання?

– Ми розслідуємо вбивство. Цієї ночі було жорстоко вбито жінку. Місце злочину було чи не найбрутальнішим з тих, які я взагалі бачила.

– І ви хочете знати моє алібі.

– Просто цікаво, чому ви не хочете розповісти.

– То мене підозрюють? Чи ви лишень прагнете показати мені, хто тут головна?

– Ви не підозрювана. Наразі.

– Тоді я не зобов’язана взагалі з вами говорити. – Господиня різко підвелася й рушила до дверей. – Я вас проведу.