Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– Хочеш, я натру сир?

– Ні-ні, ти, певно, втомилася. Гебріел сказав, що всю ніч не спала. – Анджела швиденько помішала в каструлі дерев’яною ложкою. – Не розумію, чому ти й сьогодні мусила працювати. Це нерозумно.

– Така в мене робота.

– Але це ж Різдво.

– Скажи це поганцям.

Джейн дістала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цій кухні неможливо було сидіти спокійно.

– А чому Майк та Френкі не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила.

– Та ти знаєш своїх братів.

– Так, – пирхнула Джейн. «На жаль».

У вітальні, як завжди, горлав з телевізора футбол. Крики чоловіків доєднувалися до ревіння стадіону – всі віншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зі свинячої шкіри.

Анджела швиденько оглянула бобовий салат.

– О, на вигляд непогано! Чим заправляла?

– Не знаю, це Гебріел готував.

– Тобі так пощастило, Джейні. Твій чоловік уміє готувати.

– Пару днів помуч татка голодом, і він теж навчиться.

– Не навчиться. Так і змарніє за столом, чекаючи, поки обід сам до кімнати запливе.

Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готові ньокі. Коли пара розсіялася, Джейн побачила її мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. Надворі вітер пронизував крижані вулиці, а тут, на материній кухні, від спеки горіли обличчя й вікна вкривала пара.

– А ось і матуся, – сказав Гебріел, заходячи до кухні з Реджиною на руках. – Дивіться, хто вже прокинувся.

– Щось вона недовго поспала, – зауважила Джейн.

– Це під футбол? – Гебріел засміявся. – Наша дочка точно вболіває за «Патріотів». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфіни» їм забили.

– Дай її мені.

Джейн розкрила обійми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моїй дитині лише чотири місяці, – подумала, – а вона вже намагається від мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього світу, вимахуючи кулачками, червона від крику. «Невже тобі так не терпиться вирости? – питала себе Джейн, заколисуючи дочку. – Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тішитися тобі, поки роки не вивели тебе за мій поріг?»

Малеча схопила матір за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чіпку ручку. І раптом подумала про іншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь інша дочка нині лежить у морзі, розрубана на шматки. «Ну ось, Різдво. Сьогодні мені як ніколи не варто думати про мертвих жінок». Але цілуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови іншу кухню й те, що дивилося на неї з кахляної підлоги.

– Агов, ма, там перерва. Коли їсти будемо?

Джейн підвела очі: до кухні вкотився Френкі, старший брат. Востаннє вони бачилися рік тому, коли він прилетів додому на Різдво з Каліфорнії. Відтоді плечі в нього стали ще ширші. Здавалося, Френкі щороку збільшується, руки були вже такі м’язисті, що висіли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стільки годин у спортзалі, і що це йому дало? – подумала Джейн. – Став більший, але точно не розумніший». Вона кинула схвальний погляд на Гебріела, який відкорковував к’янті. Вищий і стрункіший за Френкі, він мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маєш мізки, – подумала вона, – кому потрібні м’язи монстра?»

– Обід за десять хвилин, – повідомила Анджела.

– Тобто до третьої чверті не закінчимо, – відповів Френкі.

– Може, просто вимкнете телевізор? – запропонувала Джейн. – Це ж різдвяний обід.

– Так, і якби ти вчасно з’явилася, ми поїли б раніше.

– Френкі, – обірвала його Анджела. – Твоя сестра працювала всю ніч. І бачиш – вона мені допомагає. Тож не чіпай її!

У кухні запанувала тиша: брат із сестрою обоє здивовано подивилися на матір. «Невже ма хоч раз стала на мій бік?»

– Що ж. Класне Різдво, – сказав Френкі й вийшов.

Анджела переклала ньокі в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом.

– Ніякої поваги до жіночої роботи, – пробуркотіла вона.

Джейн засміялася.

– Це ти щойно помітила?

– Наче ми на ту повагу не заслужили? – Анджела потяглася за великим ножем і атакувала пучок петрушки з дрібним кулеметним стукотом. – Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправді винен твій батько, це він приклад подає. І зовсім мене не цінує, ні в чому.

Джейн зиркнула на Гебріела, який скористався моментом і втік із кухні.

– Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував?

Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню.