Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– Ти не хочеш знати.

– Хочу.

– Джейні, я про це не говоритиму. О ні. Вважаю, що кожен батько заслуговує на повагу від своєї дитини, хай би що чинив.

– То щось він таки вчинив.

– Кажу тобі, я про це не говоритиму.

Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокі в мисці. Тоді потупцяла до дверей і загорлала, перекрикуючи звук телевізора:

– Обід! Сідайте!

Попри наказ Анджели, Френк Ріццолі з синами ще кілька хвилин не могли відірватися від екрана. Почалося шоу в перерві, і полем закружляли довгоногі дівчата в блискітках. Троє чоловіків Ріццолі сиділи, не зводячи з них очей, тільки Гебріел підвівся, щоб допомогти Джейн та Анджелі занести частування до їдальні. Хоча він ані слова не сказав, погляд у нього був красномовний.

«Відколи це різдвяний обід став полем бою?»

Анджела грюкнула мискою картоплі об стіл, увійшла до вітальні й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевізор.

Френкі застогнав:

– Ну мам, там Джессіка Сімпсон має бути за десять…

Тут він помітив, яке в матері обличчя, і негайно замовк.

Майк першим зіскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до їдальні. Його брат Френкі та Френк-старший пішли слідом, значно похмуріше.

Стіл був накритий неймовірно. У кришталевих підсвічниках мерехтіли свічки. Анджела розклала сині з золотом порцелянові тарілки, і лляні серветки, і нові винні келихи, недавно куплені в магазині посуду «Данск». Та коли вона сіла й оглянула цей бенкет, у погляді не було гордості, саме кисле невдоволення.

– Як чудово, місіс Ріццолі, – сказав Гебріел.

– О, дякую. Я знаю, ти можеш оцінити, скільки зусиль потребує таке частування. Бо ж сам умієш готувати.

– Ну, я стільки років жив сам, що й вибору не мав. – Він опустив руку під стіл, стиснув долоню Джейн. – Пощастило знайти дівчину, яка готує.

Треба було додати «коли руки доходять».

– Я навчила Джейні всього, що сама знаю.

– Ма, можеш передати баранину? – гукнув Френкі.

– Перепрошую?

– Баранину.

– А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова.

Батько Джейн зітхнув.

– Та ну тебе, Енджі. Це ж Різдво. Можеш просто нагодувати хлопа?

– Я цього хлопа тридцять шість років годую. Не вмре з голоду тільки через те, що я прошу трохи чемності.

– Ем… ма? – втрутився Майк. – Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю?

І смиренно додав ще раз:

– Будь ласка?

– Так, Майкі, – передала йому миску Анджела.

Певний час ніхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножі. Джейн глянула на батька, який сидів з одного краю столу, тоді на матір з іншого. Їхні погляди не зустрічалися. Вони цілком могли б їсти в різних кімнатах, така між ними була прірва. Джейн не часто розглядала батьків, але сьогодні відчула в цьому потребу, і побачене її засмутило. Коли вони встигли так постаріти? Коли в мами з’явилися ці складки на повіках, а татове волосся так порідшало?

Коли вони зненавиділи одне одного?

– Джейні, може, розповіси, чим була така зайнята цієї ночі? – запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели.

– Ем, тату, ніхто не хоче про таке слухати.

– Я хочу, – втрутився Френкі.

– Різдво ж. Думаю, що…

– То кого порішили?

Джейн глянула на старшого брата через стіл.

– Молоду жінку. Неприємне видовище.

– Я про це потеревенив би, – сказав Френкі й поклав до рота шмат рожевої баранини. Майстер-сержант Френкі кидає їй виклик.

– Тобі б не сподобалося. Мені точно не сподобалося.

– Вона хоч гарна була?

– А це тут до чого?

– Просто цікаво.

– Ідіотське запитання.

– Чому? Якщо вона гарна, це допомагає зрозуміти мотив того типа.

– Мотив для вбивства? Боже, Френкі!

– Джейн, – застеріг батько. – Припини, Різдво ж.

– Ну, Джейні має рацію, – рубонула Анджела.

Френк здивовано подивився на дружину.

– Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаєш?

– Думаєш, тільки гарних жінок можна вбивати?

– Ма, я такого не казав, – заперечив Френкі.

– Він такого не казав, – підтримав сина батько.

– Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тільки привабливі жінки варті уваги. Любити чи вбивати цікаво тільки тоді, як вони гарні.

– Я тебе прошу.

– Про що просиш, Френку? Ти знаєш, що це правда. Глянь на себе.

Джейн з братами, спохмурнівши, розвернулися до батька.

– Нащо на нього дивитися, ма? – спитав Майк.

– Анджело, це ж Різдво, – сказав Френк.

– Я знаю, що Різдво! – Анджела скочила на ноги й схлипнула. – Я знаю .