Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:

– Що відбувається?

Френк знизав плечима.

– У жінок такого віку буває. Життя змінюється.

– Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.

Джейн підвелася й пішла за матір’ю.

– Мамо?

Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.

– Мамо, все гаразд?

– Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.

– Що сталося?

– Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. – Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. – Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь – самі погані приклади.

– Слухай, я бачу, щось не так.

Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.

– Джейні, це не твій клопіт.

– Якщо він твій, то й мій теж.

Мати озирнулася на неї.

– Шлюб складніший, ніж тобі здається.

– Що вже тато накоїв?

Анджела розв’язала фартуха, кинула на стіл.

– Віднесеш пиріг замість мене? Голова болить. Піду нагору, ляжу.

– Мамо, поговори зі мною.

– Більше я нічого не скажу. Я не з тих матерів. Ніколи не змушувала дітей ставати на чийсь бік.

Анджела вийшла з кухні й погупала нагору, до спальні.

Джейн зачудовано повернулася до їдальні. Френкі був надто зайнятий розпилюванням другої порції баранини й навіть очей не підвів. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкі й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумів, що щось сьогодні дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свій келих мало не всю пляшку к’янті.

– Тату? Не хочеш розповісти, в чому річ?

Батько сьорбнув вина.

– Ні.

– Вона дуже засмучена.

– І це наша з нею справа, ясно?

Він підвівся, поплескав Френкі по плечі.

– Ходімо. Ще встигнемо на третю чверть.

– То було найпаскудніше наше Різдво, – сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своєму автокріслі, і вперше за вечір вони з Гебріелом могли поговорити без перешкод. – Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось і все таке, але мама завжди все вирівнює.

Вона глянула на чоловіка, чий вираз обличчя в погано освітленій машині було важко прочитати.

– Пробач.

– За що?

– Ти не знав, що береш дружину з божевільні. Тепер, певно, питаєш себе, у що ж ти вліз.

– Так. Я сказав би, саме час дружину поміняти.

– Ну, це ж трошки спадає на думку, еге ж?

– Джейн, не верзи казна-що.

– Дідько, інколи мені самій хочеться втекти від своєї рідні.

– А от я точно не хочу втікати від тебе.

Гебріел знову зосередився на дорозі, де вітер проносив жмутки снігу перед фарами. Вони їхали мовчки. Тоді він сказав:

– Знаєш, я ніколи не чув, щоб мої батьки сварилися. Жодного разу, поки ріс.

– Вперед, добивай. Я знаю, що моя родина – купа верескунів.

– Просто ти з сім’ї, у якій озвучують свої почуття. Грюкають дверима, горланять і регочуть, мов гієни.

– О, все краще й краще.

– Хотів би я в такій рости.

– Авжеж.

Джейн засміялася.

– Мої батьки не кричали, Джейн, і не грюкали дверима. І сміялися нечасто. Ні, родина полковника Діна надто дисциплінована, щоб опуститися до такої низості, як емоції. Не пригадую, щоб він хоч раз сказав «люблю тебе» мені чи моїй матері. Я мусив учитися це говорити. І досі вчуся. – Він подивився на неї. – Це ти мене вчиш.

Вона торкнулася його ноги. Її крутий, куленепробивний чоловік. Навіть його можна чогось навчити.

– Тому ніколи за них не вибачайся, – закінчив Гебріел. – Бо вони створили тебе.

– Іноді я в цьому сумніваюся. Як гляну на Френкі, то й думаю: Господи, будь ласка, нехай виявиться, що мене підкинули їм на поріг.

Чоловік засміявся.

– Ситуація сьогодні була напружена. То в чому річ?

– Не знаю. – Джейн відкинулася на спинку сидіння. – Та рано чи пізно ми про все дізнаємося.

Джейн сунула взуті ноги в бахіли, вдягнула хірургічний халат, зав’язала за спиною. Глянувши крізь скляну перегородку в лабораторію, подумала: «Як же не хочеться туди йти». Але Фрост був уже в залі, вбраний у халат і маску, над якою було видно, як він скривився. Морин асистент Йошима дістав з конверта рентгенівські знімки й повісив на негатоскоп. Спина докторки Айлс затуляла стіл, ховаючи те, з чим Ріццолі так не хотілося мати справу. Лише годину тому вона сиділа за столом у себе на кухні, Реджина воркотіла в неї на колінах, а Гебріел готував сніданок. Тепер омлет перевертався в шлунку, хотілося зірвати халат і вийти звідси на чистий сніг.