Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

– Я не експерт, – сказав він так, ніби це його забавляло, – але мені здається, що це звірство – справа рук серійного вбивці, чи не так? У телеку весь час таке трапляється. Чому б цьому не статися в реальності?

Ніхто йому не відповів. Неможливо було приховати правду: вони блукали в пітьмі. А цей глузливий велет сипав їм сіль на рани. Він відчинив двері. З його обличчя не сходила усмішка. Компанія мовчки вийшла. Павуа махнув їм на прощання й повернувся до себе в кабінет.

У ліфті Франсуа Тен запитав Жанну:

– Ну й мудак. Що думаєш про це?

– Перевір, чи хтось часом не викрадав амніотичну рідину.

– Де?

– У лабораторії.

– «Хтось» – це хто?

– Убивця.

– Навіщо йому це робити?

Жанна ухилилася від відповіді.

– Прочеши весь район. Зв’яжися з Бригадами з запобігання злочинам. Убивця втік на світанку. І точно не на летючій тарілці. Можливо, його зупиняли для перевірки.

– Це було б справжнє диво.

– Таке вже траплялося.

Двері відчинилися. Тен, який стояв до них спиною, вийшов із ліфта, задкуючи. Опинившись у фоє, він, здавалося, відчув полегшення після допиту та огляду місця злочину.

– Окей, – сказав він, плеснувши в долоні. – Я все це перевірю, а як отримаю звіти про розтин, то наберу тебе. Можемо повечеряти разом і все це обговорити, що скажеш?

Жанна скривилася. Підтвердилася підозра, яка не давала їй спокою всю дорогу від самого СВІ. Франсуа Тен розраховував скористатися цими канібальськими злочинами, щоб її закадрити.

Невже вона була настільки похмура, що її можна було спокусити трупом?

20:30.

Жанна повернулася до СВІ, але скасувала всі допити. Не мала снаги. Сяк-так позаймалася поточними справами. Підписала виклик до суду на ім’я Мішеля Дюнана, хтивого покидька, який отруїв увесь будинок свинцем. Проглянула інші досьє. Але сил зануритися в справу Східного Тимору не було. Завтра. Ось так вона підтримувала в собі ілюзію роботи аж до прийому в психотерапевта. Єдиного, що могло насправді привести її до ладу…

Тепер вона була вже вдома. Вечоріло, і небо, досі налите дощем, ніби чекало на ніч, щоб знову вибухнути зливою. Жанна застигла на кухні, досі у вологій куртці, втупившись на китайські страви, які купила чисто рефлективно. Ні найменшого апетиту.

Перед очима стояла мертва дівчина. Скалічена. Порізана. Поїдена. Її прозорі очі на пошматованому обличчі. Її розкидані кінцівки. Її нутрощі. А також малюнки на стінах, чорні, аж нагадували автомобільне мастило чи оливу… Ще Жанна пригадувала занадто білі, занадто стерильні лабораторії. Незворушне обличчя Бернара Павуа за окулярами в стилі Елвіса Костелло. Неллі померла в цій формі. Але її душа мандрує далі.

Раптом Жанна відчула різкий біль у животі. Одразу за ним – сильний спазм. Вона підбігла до раковини, щоби зблювати. Нічого не вийшло. Вона відкрутила кран із холодною водою. Засунула обличчя під прозорий струмінь. Тоді випросталась, хитаючись, схопила сміттєвий пакет і викинула в нього китайські страви. Це навіяло їй дивне відчуття, ніби вона щойно поїла. Смітник, шлунок, один хрін .

Жанна пішла до спальні, щоби взяти одяг на зміну. Вона жила в маленькій, нічим не примітній трикімнатній квартирі на рю дю В’є-Коломб’є. Білі стіни. Темний паркет. Оснащена всім необхідним кухня. Одна з тих відремонтованих квартир, у які столиця розпихає тисячі своїх одинаків.

Жанна з вдячністю занурилася під душ. Пекучі струмені змили дощову воду й піт з її шкіри. Огорнена парою, хлюпотом, вона мала враження, ніби от-от розчиниться. Вона досі ходила краєчком прірви… А якщо депресія повернеться? Жанна намацала баночку шампуню. Ця проста дія заспокоїла її. Їй здавалося, ніби вона миє не лише волосся, а й душу.

Жінка вийшла з душової кабінки, більш-менш заспокоєна. Витерлась. Розтріпала волосся. Помітила відображення свого обличчя в дзеркалі і якусь секунду не могла повірити, що це суворе, замкнуте лице належить їй. За один день вона постарішала на десять років. Запалі щоки. Зависокі вилиці. Синці й зморшки довкола очей. Вона вперше пораділа, що Тома більше їй не телефонує. Що ніхто їй не телефонує. Її вигляд нажахав би будь-кого.

Повернулася до вітальні. У квартирі досі було вогко від пообідньої зливи. Немовби сама ніч пітніла. На журнальному столику лежав цупкий конверт з її іменем. Два вечірні диски. Опечатаний оригінал і копія для прослуховування із записами денних прийомів Антуана Феро.

Ось що могло її відволікти.