Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Жінка швидко перемотала післяобідні прийоми. Останній на доріжку . Зупинила запис на 18:00.

– Ви не приляжете?

– Ні.

– Тоді сядьте. Вмостіться зручніше.

– Ні. Ви добре знаєте, що я тут не заради себе.

Новий пацієнт говорив владно. Мав сухий глибокий голос та іспанський акцент.

– Щось сталося?

Тон Феро, здавалося, змінився. Став напруженим. Нервовим.

– Сталося? Його зриви все сильніші.

– Що він робить під час цих зривів?

– Я не знаю. Він зникає. Але це небезпечно. У цьому я впевнений.

– Я маю з ним побачитись.

– Це неможливо.

– Я не можу поставити діагноз, не поговоривши з ним, – каже Феро. – Я не можу лікувати його через ваше посередництво.

– Це все одно нічого не дасть. Ви нічого не побачите. Нічого не відчуєте.

– Дозвольте мені судити.

Ці останні слова Феро вимовив із нечуваною владністю. Він ставав мало не агресивним. Але іспанця це, схоже, не збентежило.

– Зло в нього всередині, розумієте? Приховане. Невидиме.

– Я тут цілими днями витягую на світ таємниці. Про які не здогадуються навіть ті, кому вони належать.

– Із моїм сином усе інакше.

– У якому сенсі?

– Я вже пояснював вам. Той чоловік, якого треба боятися, не мій син. То інший.

– Отже, він страждає на роздвоєння особистості?

– Ні. Всередині нього ховається інша людина. Або радше дитина. Дитина зі своєю історією, своїм розвитком, своїми потребами. Дитина, яка виросла всередині мого сина. Як рак.

– Ви говорите про дитину, якою колись був ваш син?

Іспанець здався:

– Ви ж знаєте, що мене тоді не було поруч…

– Чого ви тепер боїтесь?

– Що ця особистість вирветься назовні.

– У якому сенсі – вирветься назовні?

– Не знаю. Але це небезпечно. Madre Dios! [17] Мати Божа! ( ісп. )

– Ви впевнені щодо цих зривів?

Почулися кроки. Іспанець відступав. Можливо, до дверей.

– Я маю йти. Розповім вам більше на наступному прийомі.

– Ви впевнені?

– Це я маю взаємодіяти з цією інформацією. Усе це – частина цілого.

Гуркіт стільця: Феро встав.

– Якого цілого?

– Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди.

Голос іспанця також був гіпнотичним. Він ставав усе теплішим. Він здавався засмаглим, якщо так можна було сказати про голос. Попеченим роками жари й пилюки. Жанна уявляла високого сивого елегантного чоловіка за шістдесят. Висушеного світлом і страхом.

– Я хочу з ним зустрітись, – наполягав Феро.

– Немає сенсу. Він не заговорить. Він нічого вам не скаже. Я маю на увазі, той інший.

– Ви не хочете навіть спробувати?

Звуки кроків. Феро підійшов до іспанця, який стояв біля дверей. Коротка пауза.

– Подивимось. Я вам зателефоную.

Прощання. Клацання дверей. Тоді тиша. Вочевидь, Антуан Феро пішов із кабінету відразу після цього. Жанна кілька разів переслухала цю загадкову розмову, тоді пішла готуватися до сну, не вмикаючи світла ні в спальні, ні у ванній.

Чистячи зуби, вона думала про те, що цього вечора її не занесло. Вона не мастурбувала. Відчула від цього якусь непевну гордість. Це був чистий вечір.

Жанна простягнулася під простирадлом. Ніч задихалась у власній духоті. На горизонті сунула гроза. Жанна бачила, як за вікном пропливають хмари, осяяні місяцем. Вона повернулася й поклала щоку на подушку. Прохолода. Жінка щовечора пахтилася евкаліптом – стара дитяча звичка…

Жанна заплющила очі. Антуан Феро. Його голос. За кілька годин до того, у своєї психотерапевтки, вона не втрималась.

– Мені розповіли про одного психіатра, – сказала вона якомога байдужішим тоном. – Антуана Феро. Ви його знаєте?

– Ви хочете змінити терапевта?

– Звичайно ні. Ви з ним знайомі?

– Трохи.

– Що ви про нього знаєте?

– Він працює в одній клініці. Не пригадаю в якій. Іще має свою практику в 5-му окрузі. У нього хороша репутація.

– А який він?

– Я не особливо його знаю. Просто перетиналися на конференціях.

– А який він… із себе?

Терапевтка здивовано реготнула. Прийом наближався до кінця.

– Досить милий.

– У якому сенсі милий ?

– Миліший за багатьох. А чому ви питаєте?

Жанна вигадала якусь байку про психіатричну експертизу, про термінову зустріч. І по-тихому змилася, забравши з собою цю цінну інформацію. У якому сенсі милий? Миліший за багатьох …

Її долав сон, але мозок досі працював. Жанна була посеред броду. Вона покинула берег Тома – з набагато меншими труднощами, ніж очікувала, – але ще не дійшла до іншого берега. Того голосу. Берега Феро.