Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Надворі ще зранку збиралося на зливу, і тепер вона нарешті вибухнула. Прекрасна літня злива. Тепла. Сіра. Справжнє звільнення. Краплі барабанили по асфальту, немов петарди. Небо було схоже на гігантський парашут із переливчастих тіней, яким носився пустотливий вітер, утворюючи з хмар мандрівні, швидкоплинні скульптури.

На них чекала машина без розпізнавальних знаків, припаркована в другому ряду на авеню Жоліо-Кюрі. За кермо сів Райшенбахів поплічник, такий собі Леру. Капітан сів біля нього. Судді й секретарка вмостилися на заднє сидіння.

Не встиг Леру завести свій «пежо», як Тен запитав:

– Що там у нас?

– Жертву звати Неллі Баржак. Двадцять вісім років.

– Професія?

– Фахівчиня в лабораторії медичних аналізів. Її вбили на підземному паркінгу лабораторії.

Жанна сиділа рівно, прилипаючи до плеча секретарки по центру.

– Її вбили пізно вночі, – вів далі Райшенбах. – Вона працювала допізна і йшла пізніше за всіх. Мабуть, убивця чекав на неї внизу. Заскочив її, коли вона сідала в тачку.

– Убив її на місці?

– Не зовсім. Він затягнув дівчину ще на поверх нижче. Вочевидь, добре знав це місце. Або працює там, або приходив і винюхував кожну деталь. У будь-якому разі, зумів не потрапити на камери спостереження.

– Хто знайшов труп?

– Охоронець, сьогодні вдосвіта. Ішов дощ. Він перевіряв підвали, відведені під стоки. Не одразу зрозумів, що перед ним жертва. Тобто людина.

Після кожної відповіді Тен робив невеличку паузу. Ніби складав інформацію в окрему шухляду мозку. Жанна слухала, намагаючись зорієнтуватися на місцевості. Марна справа. Траса. Вказівники. Цифри. Усе розмивав дощ. Небо над головою, здавалося, розривається. Набрякле, немов сіра губка. Час від часу його роздирало електричне сяйво блискавки.

Вони об’їжджали Париж, прямуючи до Сени-Сен-Дені, на північ. Єдине, що було видно в цьому буревії, – це екран навігатора, закріпленого на приладній панелі, який час від часу давав указівки.

– А що це за лабораторія?

Райшенбах витягнув із кишені піджака записник, тоді надягнув окуляри.

– Це… цитогенетична лабораторія. Досліджують ембріони. Не знаю, що воно таке.

– Моя дружина робила такий аналіз, – втрутився водій. – Це щоб перевірити, чи зародок нормальний.

– Амніоцентез.

Усі звернули погляди на Жанну – це вона озвалася. Вона повела далі, силкуючись прибрати несерйозного тону – або хоча б не повчального:

– Гінеколог забирає зразок амніотичної рідини з матки вагітної жінки. Тоді з неї виділяють відлущені клітини зародка чи оболонки плоду, вирощують із них культуру й аналізують хромосоми, щоби встановити каріотип дитини.

Тен запитав, дивлячись у вікно, ніби відповідь його не цікавила:

– А що таке каріотип?

– Це хромосомний набір. Усі 23 пари хромосом, що визначають, якою буде дитина. Це дозволяє виявити можливі аномалії в котрійсь із пар. Наприклад, синдром Дауна. У Парижі таким займається дуже мало лабораторій. Як називається ця?

Райшенбах подивився в записнику, тоді обернувся.

– «Павуа». Знаєте таку?

Жанна заперечно похитала головою. Вона ледве не додала, що в неї таких проблем нема. Що вона не вагітна. Що в неї нікого немає. І що її життя – повна срака. Але стрималася. Вона поїхала з ними як суддя. Не час було ділитися наболілим.

– Перша жертва, – звернувся Тен до фліка, – працювала в центрі для дітей з вадами розвитку, так же?

– Ага. З дітлахами, що страждають на… – Райшенбах погортав записник, – …РАС, розлади аутичного спектра. – Він повернувся до Тена, опустивши окуляри на ніс: – Ви думаєте, між цими розумово відсталими малими й тими амніоштуками є зв’язок?

– Є спільні риси з попереднім убивством? – запитав, не відповівши, Тен. – Я маю на увазі, у способі вбивства?

– Усе збігається. Парковка. Малюнки на стінах. І, звісно, тіло. У такому ж стані, як i перше.

– Якісь подібності в профілях жертв?

– Зарано казати. Ми ще навіть не бачили обличчя другої дівчини… до вбивства.

На цих словах запала тиша, яку порушував лише шелест дощу. Жанна й далі дивилась у вікно. Злива розмивала краєвид, але недостатньо, щоби приховати його потворність. Як і щоразу, минаючи ці лабіринти заводів, будівель, соцмістечок, Жанна дивувалась: як можна було дійти до такого ?

Вона уявляла, ніби існує зв’язок між убивцею й цими мерзотними містами. Агломераціями. Вулицями. Серед них були точки, де вибухнуло звірство вбивці. Ніби підпал. Один, два, три … Потрібно було пройти крізь цей лабіринт, зануритися в ці міські хащі та відшукати осередок вогнища. Чотири, п’ять, шість… Зрозуміти, чому він діє по підвалах. Ніби проводить ритуал у доісторичних печерах. Приносить жертву…