Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Поруч матеріалізувалися фліки. Клацнули парасольки. Вони обійшли будівлю алеєю, обсадженою бирючиною. Усі ковзалися й шльопали багнюкою на асфальті. Сцена загалом була комічна, але найсміховинніший вигляд мала Жанна на своїх шпильках, у мокрому піджаку й заляпаних білих джинсах, що здавалися геть убитими.

– Зайдемо он там, – мовив капітан, махнувши в бік бетонного пандуса, що зникав у пітьмі. – Ворота підняті. Інакше доведеться заходити до будівлі й спускатися ліфтом. Треба ключі, коди. Ця лабораторія – справжній бункер.

Жанна з Теном перезирнулися. Як тоді сюди проникнув убивця? Дощ заливав заїзд до паркінгу темними шумливими хвилями. Повітря було таке вологе, що здавалося, наче дихаєш водяною парою. У Жанни виникло враження, ніби вона спускалася до перегрітої печери. До якогось таємного прадавнього місця, звідки походять міські легенди.

Парковка з низькою стелею була переділена колонами. Жодної машини, окрім «смарта», оточеного жовтою стрічкою. Вочевидь, тачка жертви. Довкола снували фліки в тих самих дощовиках, підлогою ковзали промені їхніх ліхтариків.

– Треба спуститися ще нижче, – сказав капітан. – На другий рівень. Приходив якийсь чувак із мерії, пояснював нам, навіщо той підвал, але я нічого не зрозумів. Паркінг оснащений системою стоків, зробленою в шістдесяті, туди стікає вода з усієї промислової зони. Хочете маски? Там унизу добряче смердить.

Новоприбулі відмовились. Ще один пандус. Вони зустріли перших криміналістів у білих комбінезонах із написом «ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНА СЛУЖБА». Ті фотографували окремі деталі під світлом прожекторів, збирали зразки в герметичні пакети.

Жанна та інші дісталися бетонного шлюзу, який охороняли двоє вартових. Здавалося, сюди скликали всіх фліків з паризького регіону. Під ногами валялося сміття, папірці, жуйки, нанесені водою, що добігала сюди й витікала під двері.

Відімкнули замок. Вони переступили купу сміття й почали спускатися бетонними сходами. Жанна знову сперлася на руку Тена. До стелі прикріпили переносний ліхтар. Попри це освітлення, у підвалі було так темно, що пітьма здавалася матеріальною. Нездоланною.

– Тут висота – добрих п’ятнадцять метрів. Мабуть, зніс її сюди на спині…

Усе відчутнішим ставав запах стічних вод, повний нудотних випарів. До нього домішувався дух масла й бензину. А ще – гострий, пронизливий сморід, який виділявся на фоні інших запахів. Тхнуло смаленим поросям.

– Чим це смердить? – запитала Жанна.

Капітан підозріливо обернувся на неї. Від самого початку в нього на язиці крутилося запитання. Двоє слідчих суддів на одну справу – це на одного більше, ніж потрібно…

– Убивця, – сказав він, звертаючись до Франсуа Тена, – запік деякі частини тіла. Але є ще дещо.

– Ще дещо?

– Тут знайшли залишки дивної речовини. Експерти кажуть, це може бути лій.

– Що ви маєте на увазі?

– Тваринний жир. Схоже, він добре горить. І довго. Так убивця собі підсвічував. Криміналісти все вам пояснять. Нам сюди.

Ще одні двері. Кілька сходинок. І – шок. Замкнуте приміщення у двісті-триста квадратних метрів із похилою стелею. Стіни з чорного бетону, вкриті вологими плямами. Блискуча від стічних вод підлога. Справжня печера новітньої ери. Ери бетону й бензину. Колись була залізна доба. Потім бронзова. А тепер настала нафтова.

Світло прожекторів криміналістичної служби відбивалося в калюжах. Приміщенням снували експерти в масках. Вони один за одним кидали короткі погляди на новоприбулих, не припиняючи працювати.

Жанну знову охопило неоднозначне враження, яке їй навіювали місця злочину. Тут відчувалася жорстокість, але й також, і навіть більше, спокій, полегшення. Спокій убивці. Ця кров, цей труп, ця пошматована плоть складали ціну його умиротворення. Тут убивця вдовольнився. Втишився. Заспокоївся…

– Можна побачити тіло? – запитав Тен.

Капітан затис ліхтарик під пахвою й натягнув хірургічні рукавички. Тоді обережно відгорнув простирадло, що вкривало жертву. Промінь ліхтарика ніби випадково вихопив із пітьми труп. Жанна відсахнулася. У неї підкосилися коліна. Вона покликала на підмогу свій статус слідчої судді. Роки навчання. Непохитну впевненість у своєму покликанні. Думай як суддя і тільки як суддя.

Шматків було щонайменше п’ять.

Із тулуба з розпанаханим черевом стирчали, на місці плечей і стегон, білясті кістки. Усі чотири кінцівки було вирвано. Голову жінки, або того, що від неї лишилося, не було видно: вона була закинута назад. Волосся мокло в калюжі.