Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Жанна розважалася, як божевільна. Вона два роки вислуховувала такі репліки, які, хоч і завжди суперечливі, завжди загадкові, інколи влучали в яблучко. Або принаймні змушували задуматися, заглибитись у власну пітьму, щоб відшукати там нову істину.

Найбільше її заворожував голос Антуана Феро. Не дуже низький, але чоловічий. Із дещо хрипкуватим тембром. Манера мовлення в нього теж була особлива. Якась серйозна непоспішність у ній задавала ритм, наділяла вагою кожне слово. А головне, у цьому голосі була ніжність. Якась м’яка, чарівлива нотка, ніби бальзам на рани…

За три диски – понеділок, вівторок, середа – Жанна вже відчула благотворний ефект цього голосу. Вона відточила ритуал. Щовечора жінка вимикала світло, всідалася на дивані й надягала навушники. Заглибившись у ніч, вона насичувалася цією ніжністю, цією спокусливістю. Голос просочувався в неї і, неначе важіль, розпирав їй ребра так, що її серце розкривалося й сповнювалося радістю під дією його звучання…

Напередодні ввечері Жанна навіть відчула, що не витримує. Відчула тривожний потяг… Вона засунула руку в трусики і пестила себе впродовж консультацій. Уже шкодуючи, що все псує. Плямує цей голос, який навіював їй таке чисте почуття…

Вранці в четвер, 5 червня, вона довго стояла в душі й подумки сварилася на себе. Мастурбувати, слухаючи голос психотерапевта, на самоті, посеред ночі. Як жалюгідно…

Жанна витерлась. Зачесалась. На дзеркалі танула пара. Жінка не поспішала побачити свою фізію. Гострі риси обличчя. Блідий тон. А все-таки вона була гарна. Вузьке лице. Біла, всіяна ластовинням шкіра. Високі вилиці. І ці зелені очі, які в хороші часи сяяли, наче два агати. Одного разу Тома порівняв їх з абсентом, нині забороненим спиртним напоєм, який був писком моди в ХІХ столітті й отримав назву «зелена фея». Над склянкою з блідо-зеленим напоєм тримали вогник, на якому плавили шматочок цукру. Тома, хоч поетом і не був, помітив схожість. Зелені очі. Вогник рудого волосся. Що ж до сп’яніння… Того вечора він прошепотів: «Ти – моя зелена фея…» Метафора закінчилася ліжком. Жанна не сумнівалася, що він вичитав це в якомусь журналі, але все ж зберігала про той вечір зворушливий спогад.

Вона вийшла з ванної з мокрим волоссям. Випила каву, яку приготувала раніше. Згризла хлібець із цільного зерна. Ковтнула звичну дозу «Еффексору» [12] Французький препарат, що застосовується під час лікування депресії. – 0,75 мг. Відчинила дверцята гардероба й моментально обрала одяг – як добирають уніформу.

Білі джинси.

Біла блузка з чорними візерунками.

Льняний піджак.

І туфлі «Jimmy Choo» з гострими, як кинджали, шпильками.

Схопила ключі, сумочку, портфель для паперів – і з силою грюкнула дверима.

Тепер – за роботу.

Слідства. Допити. Очні ставки.

І більше жодних дурниць із безтілесним голосом, бальзамом для душі й нічними пестощами.

Піднявшись на свій поверх у СВІ, Жанна зрозуміла, що щось сталося. У коридорі, спиною до неї, стояло двоє фліків. Спортивні статури. Червоні пов’язки. Автомати на поясі, добре видимі. Усе серйозно.

Один із них обернувся. Вона впізнала погано виголене, трохи щокате обличчя капітана Патріка Райшенбаха, керівника слідчої групи з кримінальної поліції. Його волосся так само блищало від гелю. Швидким рухом Жанна спробувала розтріпати власну, ще вологу, шевелюру. Марно.

– Привіт, – сказала вона, всміхаючись. – Що ви тут забули?

– Прийшли по Тена.

Жанна збиралася розпитати подробиці, коли з кабінету вийшов сам Тен. Щойно поголений, він натягував піджак, тримаючи шкіряний портфель в одній руці. Слідом за ним ішла його секретарка.

– Що відбувається? – запитала Жанна.

– Маємо ще одне. – Тен повів плечима, поправляючи піджак. – Ще одне вбивство. Канібал. Якраз туди їду. Це в 93-му. Прокуратура Бобіньї [13] Місто й муніципалітет неподалік від Парижа, адміністративний центр департаменту Сена-Сен-Дені, що має номер 93. передає справу нашій.

Жанна оглянула команду. Райшенбах із непроникним лицем. Другий флік, незнайомий, такий самий замкнутий. Тен, що саме натягував свій стандартний суддівський крижаний вираз обличчя. Секретарка за його спиною, достоту така ж. Усе суперсерйозно .

– Окей, – сказав Тен, немов прочитавши Жаннині думки. – Хочеш із нами?

– А можна?

– Без проблем. – Він глянув на годинник. – Це в Стені. Зробимо свою справу й повернемося пообідати.

Жанна заскочила до свого кабінету. Глянула, чи немає новин у поточних справах. Дала вказівки Клер і побігла наздоганяти компанію біля ліфта.