Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Тут клювало набагато краще.

Аж занадто добре, чесно кажучи.

Жанна знала дні й години візитів Тома. Понеділок, 14:00. Середа, 15:30. Першого ж вечора вона поставила понеділковий запис на перемотування, поки не впізнала голос Тома. І тоді дізналася все, що хотіла.

У Тома була не одна коханка, а дві.

Він говорив про одруження, дітей, вагався між ними двома.

Казав, що йому час осісти. Будувати сім’ю.

Але Жанна участі в кастингу не брала. Тома ні разу про неї не згадав. Їй не було місця в його сьогоденні. Тим більше в майбутньому. Вона була лиш однією з тих, хто дозволяв йому вдовольнити свою жагу, втамувати спрагу завоювань – «спорожнити яйця», як елегантно висловлюються чоловіки, – щоб тепер, нагулявшись, спокійно заснувати родину. Що ж до кандидаток у дружини, їм обом не було й двадцяти п’яти років. Пффф…

Жанна десять разів переслуховувала той уривок, плачучи, бісячись, лаючись. Як вона могла присвятити стільки часу цьому мудаку, покласти на нього стільки надій? Тієї ж ночі вона розірвала його листи, повикидала його фото, повидаляла емейли й стерла номер із контактів на мобільному. Не могла сказати, чи стало їй краще, але принаймні в неї не лишилося сумнівів.

І все ж Жанна гаряче чекала на вечір середи з, варто визнати, неясними сподіваннями. З цією клятою надією, яка риє могили дівчатам. Можливо, впродовж наступного прийому він нарешті згадає її? Хрін там. Новий диск підтвердив діагноз. Дві жінки. Два дівчиська. Шлюб чи то з першою, чи то з другою. І так само ні слова про Жанну. Стару бабу .

Тоді жінка помітила натяки на деякі зміни. Те, що почалося з вечора понеділка… Певним чином перший запис був жорстким, але оздоровчим. Таким собі катарсисом. Звільненням через біль. Вона мусить іти своїм шляхом.

А тепер вимальовувався інший процес. Із нездоровою допитливістю Жанна починаючи з вівторка завела звичку, стоячи посеред вітальні й поїдаючи рис, слухати на комп’ютері записи інших прийомів. Голоси. Таємниці пацієнтів.

Наприклад, її вразив один уривок. Це був священник близько п’ятдесяти років:

– Моя віра слабне, лікарю. Я тільки з вами можу про це поговорити. Моє переконання слабшає… Ніби згорає. Це наче запалений ґнотик, який завжди гасне в певній точці…

– У якій точці?

– Скажімо, я вірю в усе аж до смерті Христа. А далі не йде. Не можу я прийняти подальші чудеса. Воскресіння. Повернення Ісуса до апостолів. Неможливо.

– Отже, ваша віра закінчується на розп’ятті?

– Так, на розп’ятті.

Пауза.

– Ви народилися в багатодітній сім’ї, чи не так?

– Семеро братів і сестер. В Ельзасі. Ми часто про це говорили: я мав щасливе дитинство.

– Але вашому батькові більше подобалася наймолодша дитина.

– Лікарю, це не становило для мене проблеми. Я був найстаршим. Я розумів батькові вподобання. До того ж я рано увірував. Віра сповнила мене й дуже рано підштовхнула покинути дім.

Антуан Феро нічого не каже. Священник прицмокує. Схоже, у нього пересохло в горлі. Жанна добре знала це відчуття. Коли говориш, поклавши голову на подушку, слина в роті пересихає, а в голову вдаряє кров.

– Віра, що закінчується на розп’ятті, – повторює Феро.

– То й що?

– Ви пригадуєте останні слова Христа?

Знову тиша. Тоді голос священника промовляє, ніби визнаючи свою поразку:

– «Батьку, чому ти покинув мене?»

Жанна всміхалася, жуючи свій рис. Молодець, Феро… Вона уявляла собі його кабінет. Лакований паркет. Марокканський килим. Червонувато-бурі тони. Книжки на полицях. Біля кушетки – крісло, повернуте спинкою до вікна. Трохи далі – діагонально до кушетки – письмовий стіл.

Не всі прийоми були цікаві. Але пацієнти – різноманітні. Були поспішливі, які закінчували передчасно. Балакуни, з яких лився безперервний потік слів. Мовчуни, які видавали по слову чи два на хвилину. Раціоналісти, які нагромаджували аналізи, структурували свої спогади, сновидіння. Поети, які плекали слова й емоції. Жертви ностальгії, які розводилися про минуле з меланхолійними нотками в голосі. Норовливі, які приходили неохоче і в яких кожен прийом здавався останнім…

Жанна слухала і слухала.

– Я весь час мастурбую, думаючи про неї, – каже якийсь чоловік із глибоким голосом. – А я ж кинув її минулого року, цю брехуху. І до того вже три роки її не торкався! Звідки це раптове бажання? Звідки ця нав’язлива думка – при тому, що я й чути про неї не хотів?

– Ви отримуєте задоволення не від самої мастурбації, – відповідає Феро. – Ваше задоволення йде від почуття провини. Мастурбуючи, ви пестите не тіло цієї жінки, а власні докори сумління. Ви любите власний проступок. Ви почуваєтеся винним, і вам це подобається. Ось від чого ви кінчаєте.