Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

— Вам щось принести? — спитала Мелісса Лі.

Майя похитала головою. Мелісса наполовину усміхнулася й поглянула на Свейна. Сказала, зі зворушливою тривогою в голосі:

— Ти впевнений, що хочеш, щоб я пішла, Крістофере?

— Так, будь ласка, — голос у нього був хиткий. — Я гадаю, це для мене важливий крок.

Мелісса кивнула.

— Згодна.

— Тож нам треба поговорити наодинці.

— Розумію. Я буду поблизу, про всяк випадок. Ти тільки поклич.

Жінка ще раз наполовину усміхнулася Майї й вийшла. Зачинила за собою двері.

— Ого, — сказав Свейн, коли вони лишилися наодинці. — А ви справді дуже гарна.

Майя не знала, що на це відповісти, тож промовчала. Чоловік усміхнувся й відверто оглянув її з голови до ніг.

— Ви неймовірна і створюєте враження недосяжності. Наче ви вища за все це, — він похитав головою. — Певен, Джо не встояв тієї ж миті, як побачив вас, моя правда?

Зараз був не час для розігрування феміністичної карти або ж образ. Їй потрібно, щоб він говорив далі.

— У принципі, так.

— Дайте вгадаю. Джо видав якусь вульгарну звабливу фразу, щось смішне, але водночас воно його принизило й виставило вразливим. Я ж не помиляюся?

— Ні.

— І це збило вас із ніг, так?

— Так.

— О так, це Джо. Цей хлоп був більше ніж харизматичним, коли йому цього хотілося. — Свейн знову похитав головою, посмішка поступово згасала. — То він справді мертвий? Я про Джо.

— Так.

— Я не знав. Тут нема новин, це одне з правил. Нема соціальних мереж, Інтернету, зовнішнього світу. Електронну пошту можна перевіряти раз на день. Так я і побачив ваше повідомлення. А коли побачив… що ж, лікар сказав, що мені можна прочитати новини. Мушу сказати, смерть Джо мене шокувала. Може, присядете?

Зимовий сад, вочевидь, був сучасною надбудовою, яка намагалася вписатись у старовинне оточення, і це їй не вдавалося. Складалося враження зліпленості докупи. Стеля виконана у формі купола зі штучними вітражами. Звісно, там були рослини, але менше, ніж сподіваєшся побачити в кімнаті з назвою «Зимовий сад». Посередині стояли два шкіряні крісла, повернуті один до одного. Майя сіла в одне, Свейн — в інше.

— Не віриться, що він мертвий.

«Так, — подумала Майя, — у мене часто таке відчуття».

— Ви ж були там, так? Коли його застрелили.

— Так, — відповіла вона.

— У новинах сказали, що ви вціліли.

— Так.

— Як?

— Я втекла.

Свейн подивився на неї так, наче не до кінця повірив у почуте.

— Мабуть, вам було дуже страшно.

Майя промовчала.

— Сказали, що це невдале пограбування.

— Так.

— Але ж ми обоє знаємо, що це не так, правда, Майє? — він запустив пальці у волосся. — Ви б сюди не навідались, якби це справді було пограбування.

Його поведінка почала її дратувати.

— Зараз, — сказала Майя, — я просто намагаюся скласти докупи все, що сталося.

— Це неймовірно, — сказав він. — Досі не можу повірити.

На його обличчі грала дивна посмішка.

— У що повірити?

— Що Джо мертвий. Пробачте, що постійно це повторюю. Просто він був… Не знаю, чи доречно сказати, що він був «повний життя». Такі банальні слова, правда ж? Але, скажімо так, Джо був життєвою силою, розумієте? Він видавався таким сильним, таким могутнім, наче вогонь, який буяє поза твоїм контролем, що його ніколи не приборкаєш. Було в ньому щось… Знаю, це смішно, але щось майже безсмертне…

Майя посунулась у кріслі.

— Крістофере?

Він дивився у вікно.

— Ви ж були на яхті тієї ночі, коли Ендрю впав за борт.

Він не поворухнувся.

— Що насправді сталося з його братом Ендрю?

Крістофер ковтнув слину. Сльоза викотилася з його ока й прослизнула вниз по щоці.

— Крістофере?

— Я не бачив цього, Майє. Я був на нижній палубі.

У його голосі вчувався холод.

— Але вам щось відомо.

Ще одна сльоза.

— Прошу, скажіть мені, — сказала Майя. — Ендрю справді впав?

Голос Свейна був схожим на камінь, який летить у колодязь:

— Не знаю. Але я так не думаю.

— То що з ним сталося?

— Гадаю… — промовив Крістофер Свейн, потім глибоко вдихнув, зібрався з силами й почав знову: — Гадаю, Джо зіштовхнув його з човна.

Свейн сидів, міцно вхопившись за ручки крісла.

— Усе почалося, коли в Академії Франкліна Біддла з’явився Тео Мора. Чи, може, саме тоді я почав це помічати.

Вони зсунули крісла ближче, сиділи майже торкаючись один одного колінами, певним чином відчуваючи потребу фізичної близькості в цій кімнаті, у якій ставало дедалі холодніше.