Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Майя загубилася серед музики, голосно підспівувала, відбивала ритм пальцями по керму. У реальності: у гелікоптері, на Близькому Сході, удома — усюди, вона тримала все при собі. Але не тут, не в клятому авто, на самоті. На самоті в клятих авто Майя вмикала музику на повну й горлала всі тексти.

Так, чорт забирай.

Останньою піснею, коли вона в’їхала до містечка Деріен, було моторошне творіння гурту «Сосооn» з дивною назвою «Суші». І перший рядок знову скидався на удар: «Уранці я піду на цвинтар, щоб переконатися, що тебе більше нема…»

Це її протверезило.

Бувають дні, коли кожна пісня начебто звертається саме до тебе, правда?

І дні, коли тексти влучають надто вже в ціль.

Майя їхала тихою вузькою вулицею. Обабіч неї густо росли дерева. Мапа на телефоні показувала, що адреса — це тупик. Якщо це справді так, а у неї не було причин у тому сумніватися, резиденція була місцем відлюдним. На початку під’їздної алеї стояла будка охорони. Ворота опущені. Коли Майя під’їхала до них, до неї підійшов охоронець.

— Чим можу допомогти?

— Я приїхала до Крістофера Свейна.

Охоронець знову зник у будці, підняв слухавку. За мить повісив її і повернувся до Майї.

— Їдьте на стоянку для гостей. Вона буде праворуч. Там вас зустрінуть.

Стоянка для гостей?

Їдучи алеєю, Майя зрозуміла, що це не резиденція. То що це? На деревах висіли камери. З’явилися будівлі з сірого каменю. Загалом, зважаючи на відлюдність, камінь, на план будівель, місце здавалося дуже подібним до Академії Франкліна Біддла.

На гостьовій стоянці було з десяток автомобілів. Коли Майя припаркувалася, до неї у візку для гольфу під’їхав ще один охоронець. Вона швидко дістала пістолет (немає сумніву, він обшукає її чи десь буде металодетектор) і запхала його в скриньку для рукавичок.

Охоронець побіжно оглянув її авто й запросив на пасажирське сидіння візка. Майя послухалася.

— Можна ваші документи?

Вона передала йому водійське посвідчення. Охоронець сфотографував на свій телефон і повернув їй.

— Містер Свейн у Броклхерст-Холл. Я відвезу вас.

Коли вони рушили, Майя помітила людей (переважно до тридцяти років, чоловіки й жінки, усі білі), які збивались у дивні зграйки або швидко ходили парами. Багато, дуже багато з них палили. Більшість були вбрані в джинси, кросівки й різноманітні толстовки або ж важкі светри. Це нагадувало подвір’я коледжу, окрім, хіба що, фонтану зі статуєю, здається, Діви Марії чітко в його центрі.

Майя вголос проказала питання, яке ставила собі мовчки:

— Що це за місце?

Охоронець указав на Діву Марію:

— До кінця сімдесятих тут був монастир, хочете вірте, хочете — ні.

Майя повірила.

— Тут було повно монахинь.

— Та невже, — сказала вона так, щоб це не прозвучало надто вже саркастично. Хто б ще міг заповнювати монастир? — А тепер тут що?

Він насупився.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— До кого ви приїхали?

— До Крістофера Свейна.

— Я не маю права нічого говорити.

— Будь ласка, — сказала вона голосом, що змусив його виструнчитися й підібрати живіт. — Я просто мушу знати, де я.

Охоронець зітхнув, аби здавалося, що він розмірковує над цим, тоді сказав:

— Це реабілітаційний центр «Солмані».

«Реабілітаційний».

Евфемізм для клініки для нарко- чи алкозалежних. Це все пояснювало. Яка іронія — багатії взяли для цього прекрасне відлюдне місце, де раніше жили монахині, які, мабуть, присягнулися жити в бідності. Але якщо подивитися на це місце… Обітниця бідності. Може, це й не іронія, але щось подібне.

Мотовізок під’їхав до чогось схожого на житловий корпус.

— Приїхали. Вам у ті двері.

Майю впустив ще один охоронець, і, звісно ж, довелось пройти через металодетектор. По той бік усмішкою й потиском руки її зустріла жінка.

— Вітаю, мене звати Мелісса Лі. Я координатор «Солмані».

«Координатор». Ще один багатофункціональний евфемізм.

— Крістофер попросив мене провести вас до зимового саду. Ходімо, я покажу дорогу.

Стукіт підборів Мелісси Лі відлунював у порожньому коридорі. Крім цього стукоту, тут було тихо, наче в монастирі. Якщо ти про це знаєш (а мусиш знати, якщо вже працюєш тут щодня), то нащо порушувати цю тишу своїм взуттям? Може, це частина форми? Чи це навмисно? Чому б не вдягнути кросівки або щось подібне?

І чому вона взагалі зараз думає про таке?

Крістофер Свейн зірвався на ноги, щоби привітатися з нею, наче знервований юнак на побаченні. На ньому був добре пошитий чорний костюм, біла сорочка, тонка чорна краватка. Неголене обличчя ретельно й уміло доведене до природного вигляду. В акуратній зачісці скейтера висвітлені окремі пасма. Що б не привело його до цього місця, це вирізьбило зморшки на його обличчі. Це йому, мабуть, не подобалося. Він, напевно, коле ботокс або інші філери, але Майї здалося, що зморшки додають його образу багатія певного характеру.