Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Господи милосердний, навіщо лишень стою тут і марно надриваю горло? — я гепнувся на стілець. — Усе, знеохотився жити.

— Ая, ще й як хочеш, — заперечив Фріц, нахилившись уперед і щось шкрябаючи у записнику.

П’ять сотень на тиждень уже було там.

Фріц киданув зверху п’ятидоларову купюру.

— Ось тобі зарплата за перші десять хвилин!

— То ти майже повірив мені? Ні, — я відклав аркуш убік. — Моя ідея має резонувати бодай із одним з вас.

— Зі мною, — почувся голос.

Усі ми перевели погляд на Незрячого Генрі.

— Підписуй контракт, — закликав Генрі, — але тільки після того, як він підпишеться під тим, що справді повірив кожнісінькому слову, котре злетіло з твоїх уст!

Мене підточили вагання, хоча за якусь мить усе ж нашкрябав свій маніфест.

Фріц покрутив носом, а тоді підписав.

— Ох, з тією Констанс, — пробубонів він. — Прокляття! Вона вривається у твою домівку й накидається на тебе, як клята змія. Хай тобі трясця! Кого гризтиме сумління, коли вона накладе на себе руки? Якого милого гнати світ за очі, перелякавшись власної телефонної книги, та з-під землі діставати усіх недоумків, котрі збивали її на манівці? Тебе б настрахала телефонна книга? Ісусе Христе, точно ні! Має ж бути цьому пояснення, чому вона все-таки ні сіло ні впало рвонула з місця і подалася в пошуки. Мотив. За віщо, хай тобі грець, усі ті старання, чого вона жадала домогтися? Зачекай.

Фріц затнувся, його обличчя враз пополотніло, а потім зайшлося рум’янцем.

— Ні. Так. Ні, бути цього не може. Ні. Так. Так і є!

— Що так і є, Фріце?

— Я лишень тішився, розмовляючи із собою, — мовив Фріц. — Радий, що прислухався до себе. Невже хтось іще щось вловив?

— Ти, Фріце, так нічого путнього й не ословив…

— Я розмовлятиму із собою, а ви можете розвішати вуха, ja? [226] Ja (пер. з нім.) — так.

— Ja, — потакнув я.

Фріц протаранив мене позирком, діймаючи саме серце. А тоді погасив свою лють ковтком мартіні й сказав:

— Місяць чи два тому вона, важко дихаючи, прибрела до мого робочого стола. Здійняла крик, намагаючись вивідати, чи правда, що я почав працювати над новою стрічкою. Стрічкою, якій поки що придумав найменування. „Ja, — відповів я. — Ймовірно“. — „А для мене там щось знайдеться?“ — поспитала вона й обхопила мене за рамена, заходячись умощуватися на колінах». — «Ні-ні», — відсахнувся я. — «Але ж має щось перепасти. Просто повинно. Скажи мені, Фріце, яка ж?..» — Мені ніколи в світі не варто було нічого їй говорити. Однак я не втримався, споможи мені, Боже!

— Що то був за фільм, Фріце?

— Те, що я змислив, тебе жодним чином не стосується, — випалив я їй.

— Зрозуміло, проте, заради Бога, Фріце. Назви фільм!

Фріц ніби не чув, витрішки прикипівши до всипаних зорями небес, роздивляючись їх крізь товщу монокля; все ще розмовляв із собою, нам же залишалося підслуховувати.

— Та ти не потягнеш таку роль, — сказав їй я.

Вона розридалася.

— Прошу, — заблагала, — дай-но спробувати.

— Констанс, є ролі, які ти ніколи не зіграєш, ролі, в яких ніколи не вживалася.

Фріц пропустив ще один ковток зі склянки.

— «Орлеанська діва». [227] «Орлеанська діва» — сатирична пародійна поема французького філософа-просвітника Вольтера, головною героїнею котрої є цнотлива Жанна д’Арк, яка на гарматний постріл не підпускала до себе чоловіків. Твір уперше побачив світ під назвою «Незаймана».

— Жанна д’Арк!

— О Боже милостивий! — закричала вона. — Жанна! Та це чи не єдина роль, яку я справді прагнула зіграти! Вона має дістатися мені!

— Має дістатися мені! — промчало луною.

— Жанна!

Голос не вгавав у моїх вухах. Дощило. Збігала вода.

Дюжина запальничок запалахкотіла перед очима і сунула до скорботної, заплаканої жінки.

— Лишень завдяки своїм голосам я не впала у розпач! Із небес долинали дзвони, і луна від них розложисто розлилася полями. Промайнула безвітрям сільських околиць, мої голоси!

Підземна публіка видихала: Жанна.

Жанна д’Арк.

— Боже мій, Фріце! — скрикнув я. — Промов це ще раз!

— «Свята Іоанна»?

Я відскочив назад, перекинувши стілець. Фріц вів далі:

— Я сказав Констанс, що уже надто пізно. «Пізно ніколи не буває», — відповіла вона. Тоді ж я наважився сказати те, що вона кортіла почути: «Слухай-но сюди, я дам тобі змогу проявити себе. Впораєшся із випробуванням — гратимеш сцену зі „Святої Іоанни“ Шоу… так, це неймовірно, але коли впораєшся із завданням, вважай, роль твоя.» Вона виповнилася непевністю. Згодом заволала: «Зачекай! Я помираю! Зачекай, я повернуся!» — і зрештою хутко втекла.