Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Автівку Фріца заледве було видно попереду.

— Ідіот! — не витримав я. — Він хоча б знає, куди рухається?

— Ага, — погодився Крамлі. — Спершу до Китайського театру Граумана, а затим ліворуч, до клятого мармурового саду.

Наш мотор задеренчав.

У гуркотні ми розгледіли попереду полчище сновид, які накинулися на мене раніше.

— Господи мій! — скрикнув я. — Та ми ж їх зіб’ємо! Не гальмуй! Вони там усі несповна розуму! Печи далі!

Ми мчали уздовж тунелю. Двигун ревів що й ну.

Історія Лос-Анджелеса, закарбована на стінах, щосекундно маячіла по обидва боки: піктограми, графіті, безглузді малюнки, що їх позоставили безпритульні блукальці у тисяча дев’ятсот сороковому, тридцятому, двадцять п’ятому; самі обличчя, зображення моторошних речей та нічогісінько живого.

Крамлі дав менше газу.

Ми вписались у зграю підземних безумців, які несамовито волали, вітали нас жаским горланням. Але Крамлі не збавляв швидкості. Ми розпорали цю юрбу, розкидаючи її навсібіч.

Одна почвара конвульсійно силкувалася зіп’ястися на ноги, гугнявлячи в ніс.

«Еде, Едварде, Едці, о Едуарде! — промайнуло у моїй голові. — Невже це ти?»

— Ти так і не попрощався! — процідив привид і забрався звідти.

Я пхинькнув, і ми рушили далі, випереджаючи мою вину, залишивши усе позаду. І чимдалі заїжджали, тим лячніше мені ставало.

— Як, у біса, ми дізнаємося, де одцвітемо? — розійшовся я. — Тут нема жодних вказівників. Або ж ми їх просто не запримітили.

— Ага, все може бути, треба пильніше дивитися, — сказав Крамлі.

Навкіл ми почали вловлювати порозкидувані на стінах знаки, місцями нашкрябані крейдою, місцями виднілися літери, виведені чорною фарбою.

Крамлі сповільнив їзду. На стіні перед нашими очима хтось вигравірував низку хрестів і карикатури надгробків, наче в коміксах.

— Якщо довіритися поводирству Фріца, то ми у Глендейлі.

— Це означає… — заїкнувся я.

— Так-так. Ми у Форест-Лон.

Увімкнувши верхні фари, ми почали метляти машиною то праворуч, то ліворуч. Рухаючись повільно, побачили драбину, що вела до прикритого решіткою отвору, вирубаного у стелі тунелю. Знизу ж була автівка Фріца, а він сам дерся по щаблях угору. Вздовж тієї драбини тягнувся ланцюг хрестів.

Ми вийшли з машини, минули висхлі калюжі й кинулися теж лізти драбиною. Щось гучно дзвякнуло над нами. Затим глянули на силует Фріца і посунутий убік люк; почав крапотіти легкий дощ, змочуючи наші плечі.

Тоді, не зронивши ні слова, продовжили пнутися драбиною. Дивлячись згори, Фріц крикма скеровував нас.

— Піднімайтеся сюди жвавіше, кляті бамбули!

Ми подивились униз.

Незрячий Генрі не збирався пасти задніх.

Шторм ущух, зоставивши по собі дощ, що ледь-ледь мрячив. Небо було неоднозначним: віщувало, що періщитиме як з відра, а крапало дрібку.

— Ще не на місці? — поспитав Генрі.

Ми усі подивилися на ворота кладовища Форест-Лон, на покотисті пагорби, укриті чималим арсеналом меморіальних каменів, що угрузли в цю траву, як уламки метеоритів.

— Кажуть, що отут, — почав Крамлі, — скупчиться не менший електорат, аніж у місті Падука, котре у Кентуккі, Ред-Рівері, Вайомінгу чи на сході Лос-Анджелеса, в Азусі.

— Мені до вподоби старомодні цвинтарі, — зізнався Генрі. — На них можна багато усього обмацати руками. А ще люблю могильні плити, на котрих можна розпростертися, наче статуя, та й із пані якоюсь туди можна навідатися у пізню годину, аби пограти в лікаря.

— Невже хтось коли-небудь приходив, аби впевнитися, що фіговий листок Давида [229] Ідеться, вочевидь, про репродукцію скульптури епохи Ренесансу під назвою «Давид» — шедевральну роботу італійського митця Мікеланджело, створену на основі біблійних переказів. Статуя заввишки 5,17 метра є зображенням нагого хлопця-персонажа, навіть сороміцьке місце не прикрите фіговим листком. ніде не запропастився? — мовив Фріц.

— Чув, як казали, — відразу ж спохопився Генрі, — що коли його доставили на кораблі, листка не було, тож він залежувався близько в якійсь глушині, замотаний у полотна, так, щоб ненароком не образити почуттів пристаркуватих леді у тенісному взутті. [230] (Малі) пристаркуваті леді у тенісному взутті — фраза, котрою нарекли республіканських жінок-виборців, які дотримувалися консервативних поглядів; стверджували, що переймаються не своїм зовнішнім виглядом (використовуючи щодня, приміром, тенісне взуття), а лише цінностями. За день до того фіговий листок таки приліпили, аби обламати задоволення. От їм і довелося безпало рукоблудствувати, торкаючись скульптури, ніби читаючи шрифт Брайля. Коли живі людці опівночі виконують гімнастичні вправи на могилі, це називається прелюдією. Мертві витворяють те саме, правда, тоді то вже не що інше, як післяласка.