На черговій полиці у мармурі було висічено ім’я Моллі. Одначе знову за рибу гроші: ні кришки на саркофазі, ні тіла всередині.
Прочинені двері позаду нас заливало дощем, ми ж поступово підняли очі на сусідню, потім на ще вищу полиці з мармуровими ящиками. Побачили там імена Емілі та Поллі. Вдалось одразу вловити й те, що один із ящиків не був заповнений. Трусячись, я потягнувся до верхнього вмістища, щоби перевірити його. І цього разу мої пальці знову ж таки не намацали нічого, крім повітряної пустки.
Голлі, Поллі, Моллі та Емілі, тіла яких ми так і не зуміли побачити в освітленні блискавиць, жодних решток.
Я мотнув оком на крайню коробку, а тоді почав тягтися до неї, однак дещо завадило цьому — то було віддалене зітхання, холодний пронизливий плач. Опустивши руку, я подивився на Крамлі. А він підняв очі на останній саркофаг і зрештою мовив:
— Молодший, не відбиратиму в тебе хліб.
То було останнє глибоке заковтування повітря у полоні темені.
— Що ж, — сказав Крамлі, — усі виходимо.
Усі позадкували надвір ув обійми шамотіння дощу. Побіля дверей Крамлі озирнувся на своє безтямне дитя, вклав у мої руки ліхтарик, кивнув, ніби зичив доброї вдачі, й забрався геть.
Я залишився наодинці.
Потягнувся назад. Ліхтарик упав. Я теж заледве не звалився з ніг. Намацати згубу вдалося далеко не відразу, моє серце шалено стукотіло разом із тремтливим пучком світла.
— Ти, — прошамотів я, — там.
— Ісусе Христе, що б лишень це мало означати?
— Це я, — протяжно прошепотілося мені.
Затим гучніше.
— Я подолав увесь цей шлях, аби віднайти тебе, — мовив тихцем.
— Що далі? — під ніс проказала тінь.
Позаду за спиною повисла щільна запона дощу. Спалахували блискавиці. Втім, від грому ні слуху ні духу не було.
— Констанс, — я врешті звернувся до темного силуету, заниканого на високій полиці й загорненого у тінисту завісу дощу, — послухай-но.
Відтак я вимовив своє ім’я.
Залягло мовчання.
Я заговорив знову.
«О Господи, — подумав я, — вона й справді мертва!»
— Із мене досить! Виходь, чорт забирай, виходь!
Тінь злегка повернулась і стенула плечима: хай там як, це трапилося.
Тінь нагорі з безликим обличчям заметушилася, почала дихати простіше.
Мені майже не вдавалося почути цю тінь, радше прочував її єством.
— Що? — видихнула вона.
Я збадьорився, втішаючись проявам життя, будь-яким, будь-якому пульсу.
— Мене звати… — я повторив своє ім’я.
— Оу, — пробурмотав хтось.
Мене наче ошпарило, немов підбурило до швидшого темпу. Я відхилився від дощу, поринаючи у простір могильної холоднечі.
— Я прийшов порятувати тебе, — прошепотів.
— Невже? — пробурмотіло.
І ті слова були нічим іншим, як благеньким танком комара, який вишивав у повітрі, нечутним, ні, принаймні не тут. Як тільки покійниця може розмовляти?
— Добре, — здійнявся шепіт. — Там ніч?
— Навіть не думай спати! — скрикнув я. — А то поспиш і не захочеш повернутися! Не помирай!
— Чому б це? — прокотилося буботіння.
— Тому що… — заковтуючи повітря, відповів я. — Тому що я так кажу..
— Кажеш… — почулося зітхання.
«Ісусе Христе! — подумав я, — говори щось!»
— Говори, — мовила дрібна тінь.
— Виходь! — промимрив я. — Тут тобі не місце!
— Місце, — вчулося легке шурхотіння.
— Ні! — скрикнув я.
— Моє місце, — долинуло дихання у тіні.
— Я допоможу тобі вирватися, — запевнив я.
— Із чого? — запитала тінь, а тоді в пориві нечуваного страху додала: — Вони щезли. Розчинились у повітрі!
— Вони?
— Зникли! Вони просто мали кудись запропаститись! А чи ні?
Нарешті блискавка увігналась у темну землю, а грім вгатив у могилу. Я обернувся, аби поглянути на кам’яні луки, пагорби зі сяйливими плитами, з яких зникали імена, захлинаючись у проливні. Плити і каміння променіли, засвічуючись від вогнів, що зароджувались у небі, й поставали у вигляді імен на дзеркальному склі, світлин на стінах, обведених прізвищ у нотатнику, але тут раптом імена із дзеркал і дати як в трубу вилетіли, фото осипались зі стін, фільми ніби проткнулись у проектор, а затим на срібному екрані почали гарцювати за десять тисяч місяців звідти. Світлини, дзеркала, кінострічки. Кінострічки, дзеркала, світлини. Імена, дати, імена.
— Вони все ще там? — запитала тінь із верхньої полиці склепу. — Там, надворі, під дощем?
Я роззирнувся довкола, зосереджуючи зір на протяжному схилі погребальної місцини.
Дощ хлющив по дюжині, сотні, тисячі каменів.
Читать дальше