Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Ми стояли, окроплені дрібним дощем, споглядаючи через дорогу на похоронне приміщення.

— Зарилася в нору, — почули, як хтось пробубнів. Та то ж був не хто інший, як я.

— Рухайтеся! — скомандував Крамлі. — Через півгодини дощові потоки хлинуть униз. Змиють наші автівки і вижбурнуть їх геть аж до моря.

Ми потупили зір на люк з відсунутою кришкою. Затим учули звуки джерела, що дзюркотіло.

— Божечку-Боже! — стривожився Фріц. — Моє класичне авто!

— Рухайтесь! — узявся за старе Крамлі.

Зіщулившись, ми погнали вулицею до будівлі поховальні.

— Про кого запитуватимемо? — поцікавився я. — Та й про що?

Хвилю-другу ми перезиралися, доста спантеличені.

— Напитуватимемо Констанс?

— Слушну річ кажеш, — зазначив Крамлі. — Запитаємо про усі ті заголовки й прізвища, що у газетах. Про усі вигадані імена, виведені помадою на дзеркалах у гардеробі підвального приміщення.

— Ану повтори, — наказав Генрі.

— Та це ж ніщо інше, як розгорнута метафора, — проказав Крамлі. — Рухайтеся жвавіше!

Замашним кроком ми увірвались у велику палату смерті, інакше кажучи, це було прихилище клерків і нора з теками.

Нам не довелося займати чергу чи вичікувати, адже довготелесий чоловік із заледеніло-білою чуприною і сірувато-безживним обличчям проковзнув за передній стіл, обмацав нас згірдливим поглядом, наче ми були викидами з парової пральні.

Працівник поклав на стіл картку і схилив Крамлі до того, аби той узяв її.

— Ви Грей? — поцікавився він.

— Елайху Філіпс Грей, як бачите.

— Ми тут для того, аби прикупити ділянку, місце для поховання.

Запізнілий зимовий усміх прорізався на вустах Елайху Ф. Грея, повис там, немов мряка.

Жестом ілюзіоніста він показав на якусь картку і прайс-лист.

Крамлі не зважав на те.

— Спершу з моїм з’ясуємо, даю вам перелік.

Він витягнув прибережений список зі зведеними докупи іменами і поклав його догори дригом попереду Грея, який безмовно розглянув написане.

Крамлі вийняв назовні скручену пачку стодоларових купюр.

— Потримаєш у себе, молодший? — запитав, кидаючи мені в руки згорток. А тоді звернувся до Грея: «Вам ці імена про щось говорять?»

— Так, до того ж кожне.

Грей знову запнувся.

Крамлі вилаявся, проціджуючи крізь зуби вказівку:

— Перелічи їх, молодший…

Я пригадав їх, одне за одним.

— Голлі Морган.

Грей почав перебирати папки.

— Ось тут є. Похована у тисяча дев’ятсот двадцять четвертому.

— Поллі Старр?

Ще раз хутко пробігся теками.

— Тут. Тисяча дев’ятсот двадцять шостий.

— Як щодо Моллі Сіре?

— Знайшов. Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий.

— Емілі Дане?

— Тисяча дев’ятсот двадцять восьмий.

— Усі поховані у цьому місці, нічого не плутаю?

Грей скорчив кислу гримасу.

— Я за усе своє життя жодного разу не схибив. Дивно, одначе… — він ще раз пробіг очима по матеріалах, витягнутих з теки. — Щось тут не ладне. Невже вони були пов’язані між собою, походили з однієї і тієї ж сім’ї?

— Що маєте на увазі?

Грей зосередив крижаний погляд на зазначених іменах.

— Ось що, самі погляньте, усі вони поміщені в одному наземному склепі, виконаному в готичному стилі.

— Як так склалося? — Крамлі стрепенувся, порушивши запалу скуку, а тоді схопив теку з картками. — Що ще вам відомо?

— Чудно, втім, усі ці жінки, з різноманітними прізвищами, покладені разом ув одну могилу, — в меморіальну споруду з вісьмома полицями для восьми членів сім’ї.

— Але вони не були поєднані сімейними узами! — доповнив Фріц.

— Чудно, — зациклився Грей, — дивно.

Я заметушився, наче обпечений блискавкою.

— Почекайте, — зашепотів я.

Фріц, і Крамлі, й Генрі дружно озирнулися на мене.

Грей підвів засніжені брови.

— Та-а-ак! — відреагував він, зробивши два зайві протяжні склади. — І?

— Склеп? Сімейна усипальня? Має ж бути десь ім’я, закарбоване на портику. Ім’я, висічене у мармурі?

Грей перебирав картки, змушуючи нас чекати.

— Реттіґан, — прорізався його голос.

— Ви певні?

— Я жодного разу не…

— Ще б пак, ми знаємо! Повторіть ще раз ім’я!

Усі затамували дихання.

— Реттіґан, — його холодний голос скидався на сталевий капкан. Ми видихнули. І я врешті-решт сказав:

— Вони не можуть усі бути у тому склепі.

Грей заплющив очі.

— Я…

— Знаю, знаю, — поквапом мовив я. І прикипів поглядом до своїх друзів. — Думаєте про те, що й мені спокою не дає?

— Ісусе Христе, — проторочив Крамлі. — Хай тобі трясця. А ви б не могли вказати, як можна дістатися до поховальні Реттіґан?