Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Що я? — спантеличено мовив я.

— Тут, у нестямному Голлівуді, — вів далі Фріц, — дороги розійшлися врізнобіч? Дощові каналізації простягаються у різні керунки?

— На південь, північ, захід і… — мої розтягнуті фрази урвались, я витримав паузу, а тоді тим же спішним темпом повів далі, — і на схід, — вимовити «схід» повільно — завдання не з легких, але я осилив його.

— Схід! — скрикнув Фріц, — Ja, схід, схід!

Наші думки прокотилися пагорбами вниз, до Глендейла. Жоден не навідується до Глендейла, хіба що тоді, коли хтось відходить у вічність.

Фріц Вонг покрутив моноклем у злобливому правому оці, заходячись вивчати східний виднокіл, з обличчя його не сповзав рідкісний єхидний усміх.

— А щоб тобі заціпило! — сказав він. — Оце так буде грандіозний фінал. Навіть сценарій не знадобиться. Розповісти тобі, куди поділася Реттіґан? Утекла на схід! Запорпалася в землю!

— У що? — вирішив уточнити Крамлі.

— Хитра лисиця, вертлява кішка… Реттіґан залягла на дно. Вимотана до неможливості, від сорому цураючись усіх своїх життів! Вона тихцем примостить їх на останньому килимі Клеопатри, скрутить його і покладе на депозит у банк Вічності. Тоді поволі згасне світло. Настане пітьма. Нір там удостачу, біжи, куди хоч до…

Він змусив нас чекати.

— До Форест-Лон, — урешті вичавив Фріц.

— Фріце, то ж там, де ховають людей!

— Хто режисує цим? — мовив Фріц. — Ти повернув не в той бік, рухаючись назустріч відкритому повітрю, морю, життю. Реттіґан, своєю чергою, попрямувала на схід. Смерть закликала її, приманюючи двома дюжинами імен. Вона ж відповіла єдиним голосом.

— От лайно собаче! — видав Крамлі.

— Ти звільнений, — вигукнув Фріц.

— Я ніколи не наймався, — заперечив Крамлі. — А що далі?

— Піди й пересвідчися, що правда на моєму боці, — сказав Фріц.

— Що ж, — почав підсумовувати Крамлі, — Реттіґан зійшла вниз у каналізаційний тунель, а тоді подалася на схід, поїхала чи її підвезли?

— Саме так, — підтвердив Фріц. — Ось як годилося б знімати. Фільм! Лепсько!

— Але навіщо вона подалася на Форест-Лон? — ледве запротестував я, метикуючи над тим, а чи раптом не я скерував її туди.

— Аби померти! — тріумфально проказав Фріц. — Іди прочитай повість Людвіга Бемельманса [228] Людвіг Бемельманс (1898–1962) — американський письменник та ілюстратор дитячих книжок, знаний великою мірою завдяки створенню циклу повістей про дівчинку Маделін. про старого, який, врізавши дуба, напнув на голову палахкітливу свічку, обвішав шию гірляндами з квітів і ринув прямо у могилу — єдиний чоловік на похороні! Констанс учинила так само. Канула, аби померти востаннє, чи не так? А тепер, мабуть, мені варто завести машину? Хтось зі мною? Ми поїдемо по землі чи зразу чкурнемо напряму в каналізацію?

Я глянув на Крамлі, він блимнув на мене, а тоді обидвоє зирнули на Незрячого Генрі. Він уловив наші погляди і згідливо кивнув.

Фріц уже наліг на ноги, прихопивши зі собою горілку.

— Мчіть уперед, — гукнув Генрі, — та вряди-годи не забувайте лаятись, аби я не збився з керунку.

Ми з Крамлі рушили до старої тарадайки, Генрі пустився назирці.

Фріц пішов попереду, всівся у машину, завів двигун і засигналив.

— Гаразд, триклятий німчаро! — скрикнув Крамлі.

Машина заторохтіла і рвонула з місця.

— Як, чорт забирай, вилетіти на найближчу розбурхану магістраль?

Ми пригальмували побіля водостоку, зазирнули всередину, а тоді забралися на відкриту дорогу.

— Куди далі, мудрагелю? — запитав Крамлі. — Дантове пекло чи Шістдесят шосте шосе?

— Дай-но подумаю, — відповів я.

— Іще б, не дам! — вигукнув Крамлі.

За Фріцом й слід вихолов. Ми роззирнулися довкола пляжу, однак автівки ніде не було видно.

Поглянули праворуч. Світло двох червоних фар на швидкості згасало, розчиняючись у тунелі.

— Ісусе Христе! — зарепетував Крамлі, — він подався прямісінько у водостічний канал! Бісів телепень!

— Що робитимемо? — розкинув мізками я.

— Нічогісінько, — крикнув Крамлі, — хіба що це! — він щодуху газонув. Розвернувшись, ми дременули в тунель.

— Безглуздя! — загорлав я.

— Твоя правда! — відказав Крамлі. — Підлого стерва робота!

— Радий, що я цього не бачу, — мовив із заднього сидіння Генрі, скеровуючи свої слова в бік вітру, що дув у самісіньке обличчя.

Ми увігнались у каналізацію, їдучи в глиб суходолу.

— Невже ми утнемо це зробити? — спохопився я. — Висота тунелю яка?

— Футів з десять у середньому, — завищав Крамлі. — Чим далі сунемо, тим вищі там стелі. Водяна лава хлине з гір, що у Глендейлі, тому й то канал повинен бути справді великий, аби витримати усі ті потоки. Зачекай!