— Наскільки дивовижно ти розмовляєш… Не хотів дізнатися, де носило Мамцю?
Її рука сіпнулась. А тоді витягла з-під поли пальта газетні вирізки. Я вловив дві назви — Каліфія і Маунт-Лоу.
— Мені вдалося там побувати, Констанс, — вирвалось у мене, — на старого звалилася копа газет і розчавила його. Святий Боже, скидалося на те, що він помер від розлому Сан-Андреас. [142] Розлом у Сан-Андреас — розлом, що тягнеться вздовж літосферних плит (тихоокеанської та північноамериканської) біля Сан-Андреас (адміністративного центру округу Калаверас, США).
Як на мене, хтось пнув стоси. Не скажеш, що то гідне поховання. Як щодо Королеви Каліфії? Скотилася зі сходів. А, і ще: був у твого брата, священика. Ти теж до усіх трьох забігала, чи не так, Констанс?
— Я не повинна відповідати.
— Нехай. Тоді дозволь мені поставити інше питання. Ти собі подобаєшся?
— Ти про що!?
— Ось дивись. Я собі подобаюся. Звісно, я не втілення досконалості, заради Бога, ні, але я ніколи не заманив у ліжко ні душі, якщо знав напевне, що комусь буде від цього непереливки. Безліч чоловіків сказали би на моєму місці: забавляйся, живи на повну! Але то аж ніяк не про мене! Навіть, коли це все подається на тарілочці. Грішків у мене не набилося в купу, тож і нічні жахіття не часто докучають. Авжеж, не без того, були часи, коли я дитиною щодуху мчав до бабці, обганяв її і виривався вперед на кілька кварталів, тож вона добиралася додому, ридма ридаючи. Досі не можу собі цього вибачити. А ще якось лупнув свого собаку, раз, правда, одначе лупнув. Мене це донині діймає, хоча й сплило відтоді тридцять років. Не надто великий перелік, аби заробити на тривожні сни, чи не так?
Констанс непохитно стояла.
— Боже, Боже, — почала вона, — як хотілося б мені бачити твої сни.
— Проси, і я дам тобі позику.
— Бідне, безмовне, невинне і дурненьке дитинча. Ось за що я тебе люблю. Цікаво, чи вдасться мені десь там, біля небесних воріт, виміняти свої нічні жахіття, чорні, як сажа у старому димарі, на чистесенькі янгольські крила?
— З цим питанням до брата.
— Та він гнав мене у три шиї до самісінького пекла.
— Я досі не отримав відповіді на своє запитання? Ти подобаєшся собі?
— Те, що бачу в дзеркалі, звісно, подобається. А от те, що таїться всередині, глибоко під склом, наганяє на мене морок. Вибиваюся зі сну посеред ночі, й усе те спливає перед моїм обличчям. Ісусе Христе, як скрушно! Можеш мені зарадити?
— Як? Я ні в зуб ногою, що є що, де ти, а де твоє відображення. Що вирвалося нагору, а що причаїлося всередині.
Констанс налягла на іншу ногу.
— Важко встояти на місці? — запитав я. — Якщо я скажу «червоне світло», зупинися. Твої ноги погрузнуть у бетоні. І що тоді?
Я помітив, що її туфлі настійно силкуються звільнитися звідтіль.
— На нас дивляться люди!
— Кінотеатр зачинено. Більшість ліхтарів погасло. Зовнішній двір простоює пусткою.
— Ти нічого не розумієш. Мені пора йти. Негайно.
Я перевів погляд на передні двері Граумана, які були досі відчиненими, всередині робітники вовтузились із якимось спорядженням.
— Ото наступний крок, але, Боже, як мені продертися туди?
— Просто йди.
— Ти не розумієш. Це гра у класики. До дверей має пролягати інша доріжка відбитків, якби мені під силу було її віднайти. Куди стрибати далі?
Вона завернула головою. Чорний капелюх полетів на тротуар. І відтепер почало виднітися коротко стрижене бронзове волосся Констанс. Як і раніше, вона дивилась уперед, ніби страхаючись показати обличчя.
— Якщо я скажу «забирайся», що трапиться?
— Я піду.
— І де надибаєш мене знову?
— Тільки Богу відомо. Хутчіше! Кажи «забирайся». Вони у мене на хвості.
— Хто?
— Усі ті, інші. Вони умертвлять мене, якщо я не покінчу з ними першою. Ти ж не хочеш, аби моє серце припинило битися саме тут? Ну ж — не хочеш? — Я похитав заперечливо головою.
— На старт, увага, марш? — попередньо мовила вона.
— На старт, увага…
І вона рвонула.
Вона кривулями метнулася через зовнішній двір, дюжина спритних кроків праворуч, дюжина — ліворуч, перерва, і тоді ще дві дюжини кроків на завершення вбік до третього ряду відбитків, де вона остовпіла, наче перед нею рясніли наземні міни.
Урапт пролунав автомобільний гудок. Я озирнувся. Коли знову поглянув на парадні двері Граумана, то помітив, як у них розчинилася чиясь тінь. Полічив до десяти, щоби вона справді могла відірватися, потім нагнувся та підібрав крихітну туфельку, яку вона залишили у своїх же відбитках. Навпісля подався до першого ряду слідів, біля котрих зупинялася Констанс. Саллі Сімпсон, 1926. Її ім’я було нічим іншим, як відзвуком перебутнього часу. Далі я заспішив до других слідів. Гертруда Ергард, 1924. Ще розмитіша тінь пройдешнього. Останні відбитки містилися ближче до дверей. Доллі Дон, 1923. «Пітер Пен». Долі Дон? Здавалося, ніби проминальний туман років притулився до мене. Я майже пригадав.
Читать дальше