Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Суче поріддя, — захлинаючись, промовляла вона, — от суче поріддя.

— Оце так справи, — зітхнув Крамлі. — Вам краще податися додому. Тут і так більше нічого вартувати. Всередині — дика пустка.

Вона залишилась усередині. Вони забрали її тіло, але все-таки вона досі там. Я маю дочекатися, коли вона накаже мені йти.

Ми обоє зиркнули поверх її пліч, потупившись на двері-ширму, за якими затаїлося щось непроглядне, масивне, схоже на привида.

— Як ви знатимете, коли вона дозволить піти?

Циганка витерла мокрі від сліз очі.

— Дізнаюся.

— А ти куди націлився? — поцікавився Крамлі.

Я попрямував уздовж вулиці. Коли ж дістався до будинку навпроти, постукав у двері. Тиша у відповідь. Постукав удруге. Тоді зазирнув у бокове вікно. У полі зору було осердя кімнати, яке, зазвичай, не заставляють меблями. Втім, у цьому разі його завалили міріадами ламп і скручених килимів. Я копнув двері й залаявся, тоді дійшов до середини вулиці, зібрався поверещати на усі двері, як тут циганка тихцем торкнулася моєї руки.

— Я вже можу йти! — сказала вона.

— Каліфія?

— Зволила.

— Куди? — Крамлі кивнув у бік своєї автівки.

Циганка ніяк не могла відвести погляд від помешкання Каліфії, що видавалось їй центром усієї Каліфорнії.

— Мої друзі мешкають поблизу Ред-Рустер-Плаза. Чи не могли б ви?..

— Звісно, можу, — погодився Крамлі.

Незнайомка озирнулася на палац королеви, що розчинявся на очах.

— Я завтра повернуся, — пообіцяла.

— Вона знає, що ви повернетеся, — запевнив я.

Ми знову проминули бюро «Каллагана та Ортеґи»; втім, цього разу Крамлі не зважав на нього. Ми мовчки рухалися далі у напрямку площі, названої на честь півня відомого окрасу. Дорогою висадили циганку.

— Боже милостивий, — почав я на зворотному шляху, — це нагадує мені випадок із моїм приятелем, який помер кілька років тому; тоді іммігранти з Куернавака [130] Куернавака — мексиканське місто, столиця штату Морелос. ринули туди і розхапали його колекцію старих патефонів тисяча дев’ятисотого року, платівки Карузо, мексиканські маски. Спустошили його домівку, як єгипетську гробницю.

— Ось що означає бути бідним, — виснував Крамлі.

— Я ріс у злиднях. Однак ніколи не крав.

— Можливо, просто не мав слушної нагоди?

Ми востаннє проїжджали повз маєток Королеви Каліфії.

— Вона досі там, все правильно. Циганка мала слушність.

— Її правда. А от ти несповна розуму.

— Усе це… — завівся я, — не вписується у жодні рамки. Оце так перебір! Констанс вручає мені дві телефонні книги з хибними номерами і кидається навтьоки. Ми ж заледве не потопаємо у двадцяти тисячах ліг залежаних газет. Тепер ще й покійна Королева додалася. Уже починаю непокоїтись, а чи все гаразд із отцем Реттіґаном?

Крамлі чимдуж завернув автівку на узбіччя неподалік телефонної будки.

— На тобі десять центів!

У будці я спробував зв’язатись із собором.

— Це містер… — я зашарівся. — Отець Реттіґан… з ним усе гаразд?

— Чи з ним усе гаразд? Він якраз на сповіді!

— Ну й славно, — вихопилось у мене з дурного розуму, — допоки в нормі той, хто сповідається.

— Ніхто, — прорізався голос, — не буває завше в нормі.

Мені почулося, як по той бік слухавки щось клацнуло. Я поплентався назад до машини. Крамлі пожирав мене очима, наче псина свою вечерю.

— Ну і?..

— Він живий. Куди рухаємося далі?

— Хтозна-куди. Саме тепер наша мандрівка набуває обрисів відходу. Ти бодай краєм вуха чув про католицький відхід? Нічого, крім затяжних безмовних вихідних. Стулили пельки, і крапка. Як тобі?

Ми рушили до муніципалітету Венеції. Крамлі вийшов з автівки і грюкнув дверима. Він запропастився на півгодини. Коли ж повернувся, встромив у водійське віконечко голову і заявив:

— Слухай-но сюди, я взяв лікарняну відпустку. О Ісусе, по-іншому, ніж нездужанням, це не назвеш. У нас є рівно тиждень, аби розшукати Констанс, уберегти духівника собору Святої Вібіани, підняти з мертвих Лазаря і застерегти твою дружину, аби та спам’ятала мене й не допустила твого удушення. Кивни на знак згоди.

Я кивнув.

— Упродовж наступних двадцяти чотирьох годин — анічичирк без мого дозволу! Де лишень могли заподітися ці дві поганські телефонні книги?

Я сунув йому під ніс Книги мертвих.

Тримаючись за кермо, Крамлі з кислою міною поглянув на них.

— Можеш сказати своє останнє слово, а тоді проковтни язика!

— Ти досі залишаєшся моїм дружбаном! — бовкнув я.

— Мої співчуття, — видав Крамлі й натиснув на газ.