Франк Тільє - Пазл

— Ви впевнені у цій послідовності? Прочитайте ще раз, Ілане, повільно.

— H 485, H 440, H 425, H 735.

— Блискуче. На аркуші більше нічого немає?

— Є. Тут написано «Це очевидно!» , зі знаком оклику. Стрілка показує, що потрібно прочитати щось на звороті аркуша.

— Ви можете перевернути аркуш?

— Думаю, так. Але…

— Що таке?

Очі Ілана були досі заплющені, він відчував, як ремені стискають його зап’ястя, у той час як інший Ілан, у його голові, поклав аркуш і роззирнувся.

Людина в його уяві підвелася і, здавалось, оглядала кімнату, у якій перебувала.

Ілан описував відчуття «себе колишнього».

— Це справді мій комп’ютер, моє ліжко, мої речі, але на мою кімнату це не схоже.

— Ні, звісно ж, це ваша кімната. Не турбуйтеся, будь ласка, і краще скажіть мені, що написано на звороті аркуша.

Ілан у спогаді підійшов до вікна. Він був на другому поверсі, вікна виходили на вулицю з маленькими приватними будиночками з убогими фасадами. Трохи далі височіла труба і великі стрічкові конвеєри. Це був той самий завод, який Ілан бачив із парку у минулому спогаді. Він мав логотип у вигляді лебедя і називався «Кристом».

— Кристом… Кристом…— повторював Ілан вголос.— Це завод… І він напроти мого дому.

— Спогад, який ви зараз бачите, не є повністю реальним, не зважайте на нього. Цього заводу не існує, Ілане, це лише помилкова реконструкція, здійснена вашим мозком. Мені потрібно знати, що ви написали на звороті.

Ілан боровся, щоб не підкорятися голосу, і відчув, що по венам тече холодна рідина. Значить, це воно, це, напевно, крапельниця у передпліччі. Йому більше не вдавалося розплющити очі, його повіки були надто важкі. Він скорчився на кріслі, але не підкорився наказам голосу. Ілан у його голові до ліжка не повернувся, він вийшов з кімнати. За дверима були сходи, якими він спустився. Картини на стінах зв’язаному Іланові були знайомі: та сама помираюча природа і листя, що опадає. Це були картини з великого будинку в Монмірай. Він подумки підбадьорив свого уявного двійника йти далі, і спогад тривав. Віртуальний Ілан зайшов до маленької кухні, де мати наливала собі кави. Він поцілував її у щоку, взяв з буфета упаковку пластівців і сів за стіл.

Раптом Ілан відчув сильний біль, наче руку охопив вогонь. Важкість повік зникла, і він одразу розплющив очі. Його засліпило різке світло лампи. Він так напружив м’язи шиї, що, незважаючи на фіксацію, зміг трохи повернути голову.

Три чи чотири безформні постаті скупчилися зовсім близько, за кілька метрів, і щось обговорювали. Одягнені в біле і, схоже, з масками на обличчях. Погляди були спрямовані на нього, це точно, але тепер Ілан бачив замість облич лише великі розмиті диски, як коли дивишся під водою без окулярів для дайвінгу.

— Ви намагаєтесь маніпулювати моїми… спогадами. Але вам це не вдасться.

Вони продовжували розмовляти. Ілан помітив крапельницю у своєму передпліччі. Вона була під’єднана до прозорого пакета, вміст якого він не міг розгадати. Йому хотілося спати і він боровся, щоб не відключитись, бо хотів, щоб ці нові спогади закарбувались у пам’яті. Хоч би нічого не забути. Він пригадав початок розв’язку батькової загадки, з числами, розташованими у певній послідовності. Якій же? H 485, H 440, H 425, H 735.

Як він знайшов цю послідовність? Батько пояснив йому спосіб вирішення загадки на мапі? Ілан досі чітко бачив цей котедж, про який у нього не було жодного спогаду і в якому, судячи з усього, він жив разом з батьками, перш ніж поселився у великому будинку в Монмірай. Завод «Кристом» з логотипом-лебедем… Кристом, Кристом… Ілан уже десь зустрічав цю назву, але не міг згадати де. Його розум був занадто затуманений. Проте одне він знав напевно: розгадка загадки всередині нього.

А ці покидьки роблять усе, щоб виманити її з його голови.

— Ви ніколи не дізнаєтесь,— пробелькотів він.— Ви ніколи не отримаєте відповідей, на які чекаєте.

Одна фігура наблизилась до нього. Ілан досі чув набридливе пищання електрокардіографа. Його серце билося дуже повільно.

— О ні, ми дізнаємось, пане Дедіссе. Дуже скоро. Усе, що є всередині вас, урешті-решт належатиме нам. У тому числі й найсокровенніші думки.

Той, хто говорив, торкнувся якогось приладу, що стояв збоку. Втома давила дедалі сильніше, Іланові повіки злипались.

— А інші гравці… Для чого вони тут? І Мокі? Ви його…

— Вдалого продовження гри, пане Дедіссе. Сподіваюсь, ви скоро визнаєте, що всього цього не існувало.