Франк Тільє - Пазл

Хтось увімкнув електрику.

Ілан уже уявляв найгірше: бормашина торкається його зубів, гострі інструменти нащупують нерви, тріскається емаль. Гіршого болю, мабуть, не існує. Він хотів відвернутися, але йому завадив ремінь, що фіксував лоб. Він застогнав крізь кляп. Мерзенний присмак якогось медичного розчину застряг глибоко в горлі. Він подумав, що от-от вирве, але блювотний позив одразу зник.

У нього паморочилось у голові. Коли він знову розплющив очі, в його полі зору на долю секунди з’явилося дуже розмите обличчя у хірургічній масці і одразу ж зникло. Він почув характерний писк електрокардіографа.

Навіщо вони під’єднали до нього датчики? Щоб побачити, до якої міри він витримає тортури?

Навколо нього почали лунати голоси. Голоси чоловіків та жінок, які, здавалось, сперечалися, але він не розумів ані слова, тому що звуки долинали спотворені, сповільнені. Але Ілан не сумнівався: серед них були голоси, які він уже чув, які іноді шепотіли у його голові і через які йому здавалось, що він божеволіє.

Хтось говорив йому на вухо.

— Ви знаєте, чого ми хочемо.

Це був чоловічий голос, низький, але м’який.

— А тепер ми розраховуємо на вашу цілковиту спів­працю, щоб ви надали нам дані, які нам потрібні. Звісно, ви знаєте які, пане Дедіссе. Чи не так?

Мокі… Він мертвий… подумав Ілан. Його вбили викрут­кою. А тепер візьмуться за мене. Вони катуватимуть мене і…

— Тепер ви зосередитесь і будете слухати мій голос. Лише звук мого голосу, нічого більше навколо не існує.

І поки голос шепотів йому на вухо ці фрази, Ілану здавалось, наче він падає в прірву. Речовина, яку йому вкололи, досі «глушила» мозок.

Йому здалось, що він знову непритомніє.

А тоді його очі розплющились, та це сталося у його голові. Опинившись у глибокому проваллі свідомості, він відчув, що витає у великій темній кімнаті. Його тіло прямує до яскравого і надзвичайно теплого світла. Із цим сліпучим світлом з’явилися картинки. Потім звуки і запахи.

Спогади знову виринули з глибини його підсвідомості.

Ілан побачив себе з батьками, на траві у парку, який він не впізнавав. Вони втрьох пікнікували за дерев’яним столиком. Двоє хлопчиків і дівчинка одного віку каталися на каруселі. Стояло літо, небо було приголомшливо-­блакитного кольору, незважаючи на наявність у глибині парку заводу з великим димарем, з якого валив темний дим. Перехожі були вдягнені легко. Мати виймала з жовто-білої сумки-холодильника сендвічі, поки батько сидів на траві і малював щось у зошиті, який Ілан одразу впізнав: той самий, в якому була захована мапа скарбів. Ілан підійшов ближче, щоб подивитися, але батько згорнув зошит і повернувся до столу.

— Він згорнув зошит. Я не встиг побачити.

Ілан почув власний голос. Він відчував свіже повітря в горлі — вочевидь, кляп вийняли,— але був неспроможний реагувати чи хоча б розплющити очі. Голос досі лунав, десь у голові, він говорив з ним лагідно, спокійно. Голос вів Ілана крізь його свідомість, відчиняючи двері, про існування яких він навіть не знав.

І я все це усвідомлюю. Як вони це роблять?

Ілан дозволяв себе вести, він хотів зрозуміти, але водночас не мав сил боротися проти цієї присутності у своєму мозку. Він знову відчув тепло, і на «екрані» його повік кольори перебудувались в іншу картинку.

Ще один уривок із життя. Він сидів на своєму ліжку, схрестивши ноги, перед ним був розгорнутий батьків зошит. Цього разу загадковий кольоровий малюнок було чудово видно: гірський пейзаж з озером, з веселкою дивних кольорів і островом посеред обширу води. А також численні деталі, які свідомість Ілана відтворила досконало.

Ілан зі спогаду тримав перед собою аркуш, на якому він дуже дрібними літерами щось нашкрябав.

Інший Ілан, прив’язаний до стоматологічного крісла, описав цю сцену вголос, тому що про це попросив «присутній».

— Дуже добре,— відповів голос.— Тепер ви повинні нахилитися, Ілане, і точно сказати мені, що конкретно ви написали на своєму аркуші.

Голос змінився, він був дуже лагідний і приємний. Тепер це був жіночий голос, який він уже чув під час нападів. Він почув, як промовляє, наче слова вириваються самі і він не може їх утримати:

— Я написав: «Тут, унизу — Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там» .

— Це фраза, написана над малюнком. А далі?

— Я обвів «тут, унизу» і написав: «Тут, унизу» означає внизу малюнка, тобто це про числа. «Хаос» означає, що вони не в тій послідовності. Велика літера на початку слова «Хаос» важлива, у подібних загадках вона часто вказує на те, що потрібно взяти перші літери певних слів. На аркуші, просто внизу, я додав: «H 485, H 440, H 425, H 735».