Франк Тільє - Пазл

Зачинившись таким чином, він частково заспокоївся: тепер без ключа ніхто не зможе захопити його зненацька і, наприклад, прикувати до стільця.

Коридор був вигнутий, викладений цеглою. Він роздвоювався, і права частина не була освітлена. Ілан згадав, що Гадес говорив про величезну підземну мережу…

Він попрямував до світла. Очікував, що буде дуже сиро, але на бетонних стінах і підлозі не було ані найменшого сліду води чи плісняви. Напевно, це через крижаний протяг, що обпікав його обличчя і мчав далі до сходів.

Поки що гравець не побачив жодної камери. Лампи потріскували, одна з них перегоріла, ще одна блимала. Він декілька разів вагався, чи не повернутись назад, почуваючись не дуже впевнено у цьому приміщенні без вікон і дверей. Його уява розгулялась, він візуалізував мертвих пацієнтів, яких виносять на ношах, а потім кладуть на каталки і занурюють у пітьму. Від чого люди помирають у психлікарнях? Від хвороб чи від журби?

Ілан побачив перше приміщення, до якого вели переплетіння шлангів, мідних труб і в якому стояв гігантський чан із пальним. Там також було декілька закритих каністр, наполовину повних, решта були відкриті й валялись на купі. У кутку стояла приперта до стіни дерев’яна шести-семи­метрова драбина.

Далі коридор знов роздвоївся. Стара металева вивіска вказувала на «Архіви» ліворуч і «Морг» праворуч. Обидва коридори були закриті новими ґратами. Вочевидь вони були добудовані організаторами гри. Ілан спробував відімкнути коридор, що вів до архівів, ключем, знайденим у конверті, а потім ключем, що висів у нього на шиї, але безуспішно. Можливо, під час наступного завдання? Тоді він зможе ­дізнатися, чи справді Люка Шардон, божевільний з його сну, та Алексіс Монтень, санітар, мешкали в цій лікарні.

Ґрати від коридору ліворуч відімкнулися без проблем. Ілан знову замкнув їх за собою і продовжив пошуки. Він йшов і йшов уперед, йому здавалось, ніби він просувається всередину гори. Чому доводиться йти так довго, чому морг захований так глибоко?

Нарешті по праву руку з’явилася перша кімната. Вона була схожа на операційний блок. На стелі висів безтіньовий світильник, стіни були облицьовані кахлями білого кольору, що перетворювався на брудно-жовтий, по центру стояв масивний сталевий стіл із двома повздовжніми заглибленнями, у які мали стікати біологічні рідини.

«Кабінет розтинів»,— подумав Ілан, потираючи плечі. Він подумав про те, що це логічно, потрібно мати змогу з’ясувати причину смерті, навіть у психіатричній лікарні. Але дещо привернуло його увагу. Він пройшов уперед і побачив коричневі шкіряні ремені, кінці яких були прикріплені до столу.

Навіщо ремені, якщо пацієнти були вже мертві?

Ілан пригадав слова Мокі: «Я думаю, у минулому тут коїлись страшні речі» . Лоботомія, електрошок, а тепер цей моторошний стіл, у тунелі, де ніхто не почує крики. Які моторошні досліди проводили тут, так далеко від циві­лізації, над людьми, які в очах суспільства більше не існували?

Раптом Ілан підскочив. З коридору почувся металевий брязкіт.

Наче хтось зачинив двері.

Він поспішив до дверей і подивився праворуч. Його серце шалено калатало, молодий чоловік відчував кожен його важкий удар.

— Є тут хтось?

Він швидко покрокував назад, дійшов до других ґрат, тих, що поруч із вивіскою «Морг», і став вдивлятися так далеко, як тільки міг, у довгий вигнутий тунель. Він нерухомо стояв там не менше хвилини і переконував себе, що шум, мабуть, лунав згори, посилений специфічною акустикою замкненого простору підземелля.

Він зібрав усю свою сміливість і продовжив пошуки. Він проминув кабінет розтинів, пройшов ще метрів двадцять і через два повороти нарешті дійшов до свого пункту призначення.

В одному з кутків він побачив каталку… Стіна металевих холодильних камер, заввишки така сама, як завширшки… Напевно, всі морги схожі, але все одно було дивно бачити таке місце уві сні й опинитись там наступного ж дня.

Він помітив камеру, тоді спробував заспокоїтись і зосередитись. Його наступне завдання було заховане десь у цьому моторошному місці. Він знайде його і забереться звідси якомога швидше.

Неймовірно, але це місце досі було просякнуте запахом смерті. Ілан відчував його, але не міг визначити точне джерело. Праворуч валялась купа сірих капців і стояли великі кошики для білизни на коліщатках. Він перевернув їх і з від­разою став порпатись у старому вбогому одязі. В одязі, в якому люди віддали Богові душу. В одязі мерців, що дивним чином був схожий на його власний.