Франк Тільє - Пазл

У Ілана виникає неприємне відчуття, що він потрапив у пекельне замкнене коло, наче Сізіф зі своїм каменем, він відчуває, що застряг, і всі його рухи сповільнені, наче час розширився.

Він знову в пастці.

Час знову починає рухатись нормально. Ілан стукає по склу.

Чиясь рука на його плечі.

Він обертається і кам’яніє.

Перед ним — його батько, його обличчя за десять сантиметрів від Іланового. Чоловік повільно кліпає очима, нахиливши голову, наче уважно роздивляється кожну рису синового обличчя. Рот трохи перекошений, наче його зняли з обличчя, а потім незграбно приклеїли на місце. Ілан переконаний, що спить, і в той же час він знає, що це відбувається наяву, що все цілком реально.

Хоча й неможливо.

Остовпілий, Ілан не втримується і опускає погляд вниз. Жозеф Дедіссе не стоїть на ногах, його тулуб обрубаний до рівня тазу і поставлений на каталку. Його блакитна сорочка м’яко спадає на сталь, прикриваючи край з розірваними сухожиллями і м’язами. На сталевій каталці кров’ю написана фраза: «Це реально, але не реальність» .

Батько показує закривавлений палець і посміхається. У нього завжди були хороші зуби, але зараз складається враження, наче він проковтнув шліфувальну машинку.

— Минуло стільки часу, сину, ти тепер справжній чоловік. Ти добряче погладшав, але здається, у тебе все добре. Я хочу сказати, принаймні краще, ніж у мене. Схоже, мої ноги дали драпака.

Ілан уже не знає, сміятись йому чи плакати, і з глибини глотки виривається звук — суміш двох протилежних відчуттів. Він відчуває холодний дотик на щоці. Смерть завжди холодна. Батько торкається його щоки кінчиками пальців і знову посміхається. Залишившись без ніг, він нагадує Джонні Ека з фільму «Потвори» Тода Броунінга, який Ілан бачив безліч разів. Він не пручається.

— Що сталося, тату? Розкажи мені. Я думав, що ви з мамою потонули під час шторму, що…

— Тихіше, синку, тихіше…

Жозеф Дедіссе спирається на руки, щоб поглянути у віконце. Його каштанове волосся з незмінним проділом набік прилипло до лоба. Батько дійсно не змінився. Він з недовірою роззирається навколо.

— Вони всюди, синку. Вони споганили твої спогади. Але те, що ти повернувся сюди, означає, що ти починаєш виходити з-під їхнього контролю. Що чорні хмари поступово покидають твою пам’ять.

— Що я повернувся сюди? Ти хочеш сказати, що я вже приходив до цього моргу?

— Це не просто морг, це перехідний пункт. Твоя мама і я, ми чекаємо на Суд. Рай, пекло… Розумієш, про що я?

Ілан от-от упаде з ніг, він утомлений і нічого не розуміє. Він спирається на стіл, спиною до дверей. Він розмовляє з мерцем.

— Хто вони такі? Чого вони від мене хочуть?

Батько торкається вказівним пальцем до синової лівої скроні.

— Їм потрібне те, що у тебе ось тут: відповідь до загадки, доступ до всіх наших з мамою досліджень. Вони тиснутимуть на тебе до останнього, щоб ти видав їм інформацію. Вони думали, що зможуть потрапити до твоєї свідомості за допомогою своїх… експериментів, але лише погіршили стан речей, у результаті чого тепер ти все забув.

— Про які експерименти ти говориш? Цей слід від шприца — це вони?

— Авжеж. Вони вже давно оточують тебе.

Жозеф обертається, дивиться на простирадло, яким накрите тіло його дружини, тоді знову повертається до Ілана. Він шепоче:

— Я б так хотів ніколи нічого тобі не розповідати. Щоб ти ніколи не дізнався.

Він зітхає.

— Нізащо нічого їм не розповідай, навіть якщо згадаєш. Наші дослідження надто важливі для людства, для виживання нашого виду, вони ні в якому разі не повинні потрапити до рук негідників.

— Де вони? Де твої дослідження?

— Ти посередині драбини, синку. Правда — на кілька щаблів вище, на верхівці. Вона чекає на тебе нагорі. Заприсягнись мені, що відшукаєш її. Заприсягнись мені.

Ілан відповідає як син батькові:

— Я тобі присягаюсь, тату, але я не розумію. Цю історію про драбину, пекло, рай і все, що ти мені розповідаєш.

Раптом лампа над ними гасне і настає темрява. Потім чути звук кроків у коридорі. Ілан повертається до віконця, намагається розгледіти хоча б щось крізь скло, але за ним цілковита темрява.

Коли світло повертається, Ілан відчуває чиюсь руку на своєму плечі.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Позаду копи і судмедексперт, вони проходять повз нього і зникають у тамбурі.

Двері зачиняються раніше, ніж Ілан устигає прослизнути.

І втретє він безсило дивиться, як вони віддаляються.