Франк Тільє - Пазл

Час викривлений.

У глибині кімнати — ряди сталевих камер, що сягають двох метрів заввишки і тягнуться на три-чотири метри завширшки: моторошна шахова дошка, де в кожній клітинці по мерцю. Їх у цих безликих трунах, напевно, десь шістдесят — очікують, що ними займуться. Чоловіки, жінки, молоді, старі — усі померли за дивних обставин, які вимагають аналізу.

У кімнаті холодно, звідкись лунає гудіння, і легкий протяг затягує забруднене повітря з одного боку і подає чисте з іншого. Незважаючи на ці профілактичні заходи, сморід гниючої плоті сильний, постійний, ним просякнуті всі меб­лі, кожен предмет. Смерть неможливо витравити.

Посередині, на простому сірому лінолеумі стоять поряд два столи на коліщатках. Вони стоять у ряд, однакового розміру. Тіла, що лежать на столах, накриті зеленими простирадлами, що не здіймаються від дихання. Ілан помічає на одному з них сліди крові.

Два з трьох облич повертаються до нього. Третій чоловік, молодий коп років двадцяти, нерухомо дивиться в підлогу порожніми очима, під шкірою гуляють жовна. Непомітним рухом він крутить обручку.

Бородатий коп, найстарший, починає говорити:

— Попереджаю вас, бачити це доволі боляче. Перше обличчя дуже понівечене. Вам знадобиться час. Якщо впізнаєте якісь особливі прикмети, дайте нам знати. Перш ніж продовжити, нам потрібні всі елементи, необхідні для впізнання.

Він замовкає на кілька секунд, після чого промовляє:

— Ви відчуваєте, що готові?

Не розтискаючи губ, Ілан киває, що готовий.

Медик дочікується дозволу поліціянта і виконує. Показується тіло жінки. На ній темно-синя сукня і блузка, що мала б бути білою. Вона повністю подерта і вкрита плямами. Жертва боса. Ілан одразу відвертається, з очей бризкають сльози. Затиснувши рот долонею, він секунд десять мовчить, після чого белькоче:

— Це вона… Це моя мати.

Він ще раз дивиться на тіло і знову відводить погляд. Ілан не знає, куди подіти очі.

— Це вона. Це вона. Так, це моя мати. Це моя мати.

Простирадло повільно опускається на обличчя, вкрите порізами, в яких досі блищать шматки скла. Незважаючи на спроби судмедексперта привести тіло в пристойний вигляд, череп проломлений прямо над лобом, а волосся злиплося від засохлої крові.

Медик нахиляється над другою каталкою і повторює рух, який робив перед цим. Він опускає простирадло до пояса.

Перед Іланом опиняється обличчя батька. Цього разу обличчя майже неушкоджене, лише декілька маленьких блискучих уламків застрягли у щоках та лобі. Очі заплющені, вигляд спокійний, він майже вродливий. На ньому блакитна сорочка з дуже темним діагональним слідом, що практично пропалив тканину.

Погляд Ілана ковзає вниз. Якщо вище пояса простира­дло відстовбурчується, то на рівні ніг воно просто спадає на плаский стіл.

Тоді Ілан розуміє рух судмедексперта, який не опустив покривало до самого низу, як зробив із тілом матері: ніг просто немає.

Ілан стримує стогін і промовляє на видиху:

— Це мій батько. Так, це він. Це мої батьки…

Судмедексперт дивиться на нього важким співчутливим поглядом і накриває тіло. Іланові зле, спочатку йому здається, що він падає, потім — що він пливе у повітрі. У нього всередині наче діра, в якій зникає час. Ілан не може зосередити погляд на лампі, вона коливається перед очима. Тепер секундна стрілка йде правильно. Ілан уже нічого не розуміє.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Ілан чітко чув фразу, яку промовив поліціянт, проте губи останнього не ворушились.

— Так, ти можеш повертатися додому. І випий за наше здоров’я, гаразд? У погребі є шампанське. «Теттінгер». Відкорковуй обережно, тобі це ніколи не вдавалося.

У кімнаті пролунав голос, і цього разу Ілан переконаний, що він не належить ані копам, ані судмедекспертові. До слова, вони швидко виходять, грюкають перші двері, потім другі. Ілан поспішає за ними і усвідомлює, що на дверях немає ручки. Він починає барабанити у скляне віконце.

— Агов! Випустіть мене!

Хвиля крижаного повітря проходить по шиї. Він бачить, як у коридорі-матрьошці віддаляються постаті людей, і жодна з них не обертається і не зважає на його крики. Ілан штовхає двері, але вони не рухаються. Тоді він відчуває чиюсь руку на своєму плечі. Це вусатий коп, він просто позаду нього.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Іланові здається, що він спить. Чоловік кладе руку на дверну ручку, двері відчиняються, двоє копів і судмедексперт проходять повз нього і покидають кімнату. Двері знову зачиняються. Люди віддаляються.