Франк Тільє - Пазл

— Поясню вам, що буде далі,— сказав чоловік у халаті.— Ви зайдете до маленької звукоізольованої кімнати без вікон і будете спілкуватися з чотирма іншими добровольцями, такими ж, як і ви, за допомогою мікрофона. Ці добровольці сидять в інших кімнатах, поряд з вашою, ви не будете їх бачити. Кожен повинен буде говорити про те, які думки у нього викликає предмет, що висить на одній зі стін у його кімнаті. Ви побачите свій, коли увійдете. Щоб почати говорити, достатньо лише натиснути кнопку під мікрофоном, гаразд? Коли горить червоний вогник, ви не можете говорити, бо в цей час говорить хтось інший. Коли засвітиться зелений — можете. Гаразд?

— Гаразд.

— Ми записуємо вашу бесіду з метою подальшого аналізу, але не слухаємо наживо, що ви розповідаєте. Ви абсолютно автономні. Ви будете говорити четвертим і передостаннім. Запам’ятайте: четвертим. Важливо, щоб ви не втручались, поки не настане ваша черга. Ви добре зрозуміли правила?

— Гадаю, так.

— Чудово. Я повідомлю іншим учасникам, що експеримент почнеться за дві хвилини. За цей час ви якраз влаштуєтесь. Коли настане ваша черга, розповідайте все, що вам спаде на думку. Тут немає правил, немає правильних і неправильних відповідей. Довіртесь своїй інтуїції. До зустрічі.

Гетіні відчинив кімнату, й Ілан увійшов. Приміщення було крихітне. Позаду нього грюкнули двері. Ілан спробував відчинити їх, але безуспішно. Дверної ручки не було. Його замкнули.

Ілан не знав, як реагувати.

Якщо він почне гупати в двері і верещати, то ризикує вилетіти з гри. Бути виставленим за двері лабораторії та опинитися поза змаганням. Але в думках постійно крутилася фраза: «Це що завгодно, тільки не гра». Що ж тоді? Викрадення? Це тупо. Не тут, не таким способом, не на очах у всіх цих людей. Та й з якою метою?

Він намагався зберігати спокій і оглянув кімнату: чотири стіни близько одна до одної, оббиті піною, маленький столик, на якому стояли мікрофон і колонки, стілець. До ­од­нієї зі стін був прикріплений прозорий контейнер із металу і скла, в якому лежав предмет, про який він повинен буде розповідати. Ілан підійшов. Що далі, то дивніше. Що вони хочуть почути від нього про цю річ?

Раптом тканина на колонках завібрувала від звуку жіночого голосу.

— Привіт, мене звати Лара, я не зовсім знаю, як це працює… чи ви мене чуєте… але я маю говорити про предмет у моїй кімнаті…

Ілан умостився на стільці, заспокоєний жіночою присутністю. Загорівся червоний вогник, це означало, що хтось говорить.

Голос був сором’язливий, майже дитячий. Людині, напевно, було заледве двадцять років.

— Це частинка пазла. Вона блакитна, але у верхньому правому кутку щось сіре. Можливо, це хмара.

І вона продовжила говорити. Пазл навів її на спогади про підлітковий вік, про свою сестру, їхні стосунки. Ілан дивувався, наскільки вона відкривається незнайомцям. Другий співрозмовник, тридцятисемирічний Джон Рональд, мав розповідати про дзеркало. Він також виявився балакучим і говорив добрячих хвилин п’ять. Зосередившись, Ілан намагався зрозуміти. Ніхто не говорив про «Параною», ніхто не робив ані найменшого натяку на гру. Тож інші були лише звичайними піддослідними, які нічого не підозрювали?

Після того як третя учасниця, Соні, порозмірковувала вголос про свою «люльку», настала черга Ілана. Він натиснув на кнопку «ON», розташовану під мікрофоном. Червоний вогник став зеленим.

— Я Ілан, і предмет у моїй кімнаті — це викрутка. Вона доволі масивна, з дебелим оранжевим гумовим руків’ям і товстим металевим жалом завдовжки сантиметрів двадцять.

Ілан сперся на стіл, підклавши долоню під щоку. Перші добровольці виявились справжніми базіками. Вони говорили загалом понад півгодини, і йому це почало серйозно набридати.

— Що вам сказати? Мій батько був майстер на всі руки, усе в домі лагодив сам, але в мене ніколи не було потягу до майстрування. Тож цей предмет не викликає у мене якихось особливих емоцій. Я намагався придумати, що б вам розповісти, може, якийсь анекдот про цю дивовижну викрутку з красивим оранжевим руків’ям, але… Я не маю бажання говорити про минуле, як це зробили ви. Мені шкода.

Він трохи нахилився вперед, наче хотів упевнитись, що його добре чутно.

— Нас не слухають, принаймні я так думаю, тож є питання, яке турбує мене більше, ніж розповідь про викрутку чи люльку: вас також замкнули? У ваших кімнатах теж немає дверної ручки зсередини?