Франк Тільє - Пазл

— Коли гра почнеться по-справжньому? — запитав він.— Скільки буде суперників?

Гетіні дивно на нього подивився, поки медик складав свій інвентар.

— Усе, ми закінчили. Дякую вам за участь.

— Зачекайте. Я йшов по сліду чорного лебедя. Я все робив так, як треба. Я знаю, що не помилився. Що я маю робити тепер? Просто повертатись додому, наче нічого не сталося?

— Я абсолютно не розумію, про що ви говорите. Немає ніякого… чорного лебедя.

— Хочете ще раз послухати запис цього Маріо?

— У цьому немає потреби. У нас ще багато роботи.

Ілан уже не знав, як реагувати. Цей тип знущається з нього, інакше бути не може.

— Тепер, коли тестування завершене, я можу вам пояснити,— додав дослідник.— Наша лабораторія спеціалізується на соціальній психології. Немає ні гри, ні суперників, як ви, вочевидь, думаєте. Усе це дуже серйозно, фінансується державою. Знайте, що в цьому випробуванні, яке ви щойно пройшли, лише сімдесят відсотків волонтерів виходять із кімнати за допомогою наданого їм предмета і роблять це в середньому за сто п’ятдесят секунд. Інакше кажучи, ви зреагували дуже швидко. Насправді метою було показати: що більше людей, то менше вони допомагають іншим. Це принцип розділеної відповідальності. Стосовно ваших відповідей, які ми порвали не читаючи… Метою було ввести вас у стан стресу.

Вони потиснули руки.

— Доктор Леконті проведе вас до виходу. Оплату ви отри­маєте через два тижні, чек надішлють на вашу адресу.

Він розвернувся і пішов. Незважаючи на розпитування Ілана, медик зберігав нейтральний вираз обличчя і просто провів його до виходу. За декілька секунд молодий чоловік опинився на вулиці, на холоді, під прекрасним блакитним небом.

Досі в стані шоку після цих трьох абсолютно безумних і сюрреалістичних годин, які він провів у цьому закладі психопатів.

Ілан не хотів здаватися.

Він чекав у машині на тротуарі біля складів. Він багато разів намагався додзвонитися до Хлої на мобільний, але безуспішно, тож лишив їй голосове повідомлення. Що стосується жінки в байкерському костюмі, то вона досі не вийшла. Хіба що вона пішла, поки він завершував тестування. Люди заходили й виходили. За чверть години, поки Ілан чекав, він нарахував десь із десяток добровольців. Ілан ще ніколи не стикався з такою дивною і загадковою грою, по­збавленою правил і меж. «Параноя» не була схожа ні на що.

Раптом хтось постукав у вікно. Це був охоронець із собакою. Чоловік був кремезної статури, одягнений у об’ємний бомбер, а тварина — чорно-коричневий босерон з квадратною мордою. Ілан втиснувся в сидіння і вмить почав пітніти. Собак, особливо великих, він боявся до смерті, після того як у дитинстві пес вкусив його за стегно.

Він гарячково приспустив скло.

— Не варто тут залишатися,— сказав чоловік твердим голосом.

Ілан дивився на пса, вчепившись рукою в дверну ручку. Він не намагався сперечатися, неспроможний відкрити рот. Він кивнув, підняв скло і завів машину.

Зрештою, поїхати — не така вже й погана ідея: о 20 годині він має заступити на зміну на заправці, і йому потрібно трохи поспати, якщо він хоче триматися на ногах.

Він покинув промзону, шкодуючи, що так і не отримав відповідей, не знайшов нової зачіпки.

Дорога до батьківського дому в Монмірай займала більше двох годин. Відколи вони зникли безвісти в морі, Ілан покинув свою маленьку квартиру на околиці Парижу і переїхав жити сюди.

Він виїхав на довгу звивисту дорогу, що вела до будинку, і припаркував машину навпроти фасаду, на доріжці, посипаній гравієм. Ілан обожнював цю стару будівлю. Будучи підлітком, він проводив вихідні, уявляючи себе на місці персонажів рольових ігор, і в його фантазіях вони мешкали саме в таких будинках, як цей, з гострим дахом у готичному стилі.

Будинок мрії, точну копію якого він малював у своїх сценаріях для відеоігор.

Будинок мрії, у якому він тепер живе в кошмарі самотності й тривоги.

Він озирнувся навколо. Зрештою, Хлоя мала рацію: помешкання і сад занедбані, наче тут більше ніхто не живе. Вони потребують серйозного оновлення. Можливо, доведеться трохи скористатися банківськими рахунками батьків, адже саме цього хотіли батько й мати. Щоб йому було добре. І щоб він був щасливий.

— Скоро будинок стане таким, яким ви його лишили. Я вам обіцяю…

Звісно, він подумав про «Параною». Триста тисяч євро стали б подарунком долі для ремонту і його майбутнього. Також він міг би використати їх для втілення своїх ідей у гру. І навіть створити власну компанію.