Франк Тільє - Пазл

— Це точно. Вони вже вдруге за годину вмикають «Лебедине озеро».

Ілан кинув погляд на приховані колонки, закріплені на стінах. Також він помітив камери спостереження, про які говорила Хлоя.

— «Лебедине озеро»… З почуттям гумору у них теж усе гаразд.

Вони відійшли, вдаючи, наче нічого не відбувається. Наступна марка із захмарною ціною: «Авлан». Ілан поставив порожній келих на тацю офіціанта і взяв новий.

— «Шукай “Товстуна” — у “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”. Проходь через маленькі дверцята у вмісті вмістилища». Ти зрозуміла закінчення загадки? Знайшла маленькі дверцята?

Хлоя перевірила, чи ніхто не стоїть достатньо близько, щоб почути її.

— «Гро-Вантр» і «Фортуна» містяться в глибині зали, отже, це десь із того боку. Стосовно решти — поки що жодної зачіпки. Якщо припустити, що «вмістилище» — це баржа, тоді не знаю, що таке «вміст». Ця зала? Зала нагорі? Це судно велетенське, двері тут усюди, я спробувала непомітно відчинити деякі з них, але вони замкнені на ключ. Ми повинні обов’язково знайти «маленькі дверцята» до закінчення прийому. Інакше все пропало.

— Ти бачила інших потенційних гравців, окрім Фей? Типів, яким тут явно не місце?

— Маєш на увазі, таких, як ми? Складно сказати. Тут забагато людей, одні заходять, інші виходять — гірше, ніж у вулику.

Ілан відчув поштовх у спину і розлив шампанське на куртку. Його штовхнула якась жінка. Вона пробивалася крізь натовп у напрямку виходу. У мить, коли вона піднімалась сходами, Ілан піймав її погляд. Серед усіх людей вона дивилась на нього. Це була висока струнка брюнетка, але в чоловічому одязі, типу байкерського.

Потім вона зникла.

— Ви знайомі? — спитала Хлоя.

— Ні, вперше її бачу.

— А так і не скажеш.

Ілан подивився на пляму на куртці.

— Це не так!

— Туалети нагорі. Я залишусь тут, а ти піди витри цю пляму і заодно оглянь другий поверх, якщо ти не проти. Розділимось, а якщо знайдемо щось — повідомимо в есе­мес­ці.— Вона показала на «Парізьєн» у його руці.— І припини вештатись із цією газетою. Ця твоя звичка підбирати різний непотріб…

— Вам слід остерігатися її,— звернувся він до чоловіка, якому було років п’ятдесят.— Спочатку вона спить із вами, а коли отримає те, що хотіла,— зникне.

Чоловік зробив здивований вираз обличчя.

«Мажор,— подумав Ілан.— Брендовий годинник, костюм пошитий на замовлення».

Наомі Фей щось прошепотіла співрозмовнику на вухо, і той мовчки відійшов.

Дівчина спокійно витягла пачку дорогих цигарок і закурила. Вона затягнулась і видихнула дим Ілану в обличчя.

— Ти любитель марок? — спитала вона.— Я була не в курсі.

У Фей були глибокі чорні очі, по дві сережки в кожному вусі й ще одна на лівому крилі носа. Їй було десь два­дцять п’ять чи двадцять шість років. Насправді Ілан не знав точно ані її віку, ані будь-чого іншого про неї, окрім того, що вона була небезпечною хижачкою і серйозною суперницею у грі. Участь і перемоги в полюваннях на скарби стали її основ­ним джерелом доходу. Тому вона охороняла свою територію наче скажений пес.

Фей сперлася на поручень, повернувшись спиною до спів­розмовника, і стала дивитись на вогні вечірньої столиці.

— Я впізнала Сандерс. Вона змінила зовнішність. Що з нею? Намагається від чогось утекти?

— Зате тобі зміни незнайомі,— кинув Ілан.— Завжди та сама пацанська хода.

— Я підозрювала, що ти тут будеш. Ти повернувся в гонку? Останнім часом твого нікнейму в мережі майже не видно.

— Я не повернувся. Я зайнявся іншими справами.

— Чого ж ти тоді вештаєшся тут?

— Любитель марок, як ти й сказала.

Вона була на голову нижча за Ілана, але це не заважало їй бути небезпечною, як чорна вдова.

— Ти наче набрав вагу,— промовила вона, не обертаючись.— Думаю, це від антидепресантів.

— Давай поговоримо по суті, без усіх цих висловлювань. Ти знайшла вхід?

— А ти?

— Можливо.— Вона подивилась йому в очі і фиркнула.

— Необов’язково спати з тобою, щоб зрозуміти, що ти блефуєш, Дедіссе. Від тебе аж смердить брехнею.

Ілан міцніше стиснув газету, Фей це помітила і, що цікаво, саме цієї миті у її погляді щось змінилося. Вона викинула ледь розпочату цигарку в темні води ріки.

— Ми ризикуємо знову опинитися на одній стежці,— сказала вона, віддаляючись.— Уважно озирайся навколо. І переказуй вітання батькам.

— Ти точно останнє стерво.

Вона повернулась до містка, де на неї чекав той сивий чоловік. Ілан був увесь на нервах, його знову охопив стрес: Фей була клятою машиною, яка нищила все на своєму шляху. Якось переспавши з ним, вона вкрала всі його напрацювання щодо одного з полювань на скарби.