Франк Тільє - Пазл

— Тут приз щонайменше триста тисяч євро! «Параноя» — це в десятки, у сотні разів більш захопливо, Ілане. Це останній раунд. Те, що ми, гравці, завжди шукали. Грааль. Гра, правила якої невідомі і яка зведе нас лицем до лиця з нашими страхами. Ти не хочеш трохи адреналіну?

— Мені вистачило страхів, коли загинули батьки.

Вона ходила взад-уперед, майже військовим кроком.

— Я б справді хотіла знати, як вони збираються це провернути. Що чекає на гравців. І дізнатись мету існування цієї гри.

Ілан сердився на неї за те, що отак нагрянула до нього і знову розпалила вогонь, який йому ледь удалося загасити. Вона підійшла і взяла його за руку.

— Зараз нічого не кажи і добре подумай. Через два дні я буду на тій баржі. Якщо вирішиш прийти, потрібно буде вдати, що ми не знайомі. Нам необхідно обом потрапити в гру, щоб збільшити шанси на перемогу.

Ілан подивився на її довгі пальці з ідеально рівними нігтями.

— У тебе холодні руки.

Вона швидко забрала їх і закрила ноутбук.

— У п’ятницю, Ілане, не забудь.

— Я не піду на цю баржу. Відколи зникли мої батьки, мені важко дивитися на судна, навіть на малюнках. Мені шкода.

Вона подивилась йому просто у вічі. Через кольорові лінзи у Ілана було враження, наче перед ним зовсім інша жінка, а не та Хлоя, яку він знав.

— Ти питав мене про психологічну освіту,— сказала вона.— Коли ми розійшлись, сталося дещо, що сильно змінило моє життя.

— Чому ти змінила зовнішність?

— Якщо ми вдвох підемо далі, я тобі поясню. Обіцяю.

— Тепер «якщо ми підемо далі»…

— Я мала на увазі нашу пригоду.

— Я зрозумів. Ти вважаєш, що можеш отак увірватися в моє життя, при цьому навіть не бажаючи пояснити, чому пішла?

— Я зробила тобі боляче, я це усвідомлюю, та я прийшла не для того, щоб спокутувати провину. Я теж настраждалась. Сьогодні я роблю це з міркувань вірності. Ми обоє заслуговуємо на цю перемогу.

Вона рушила до дверей і зупинилась перед фотографією батьків Ілана.

— Поліція врешті-решт знайшла тіла?

Ілан похитав головою.

— Мені шкода,— сказала вона.

— Усе нормально.

— А зошит твого батька? Тобі вдалося розгадати його загадку?

— Ще ні.

— Я б хотіла на днях зайнятись нею знову. Я впевнена, що після тривалої перерви зможу поглянути на неї свіжим поглядом. Можливо, таємниця нарешті проясниться.

— Забудь про це, Хлоє.

Вона знову підійшла до нього.

— Минуло два роки, а ти досі в це віриш, чи не так? У цю змову проти них, у цю історію з таємними дослідженнями та документами, захованими невідомо де?

Тон, яким вона вимовила ці слова, Ілану не сподобався. Він провів її до дверей.

— Я ніколи не звертався до психолога, якщо це те, що ти хочеш знати. Ні для того, щоб зав’язати з іграми, ні через будь-яку форму… параної, як ти, вочевидь, вважаєш.

— Я не про це. Тебе завжди вабила теорія змови і…

— Змова існує, я в цьому впевнений. Батьки ніколи б не вийшли в море в шторм. Їх змусили. Їх убили. Колись правда випливе, я впевнений. А щодо твоїх натяків — якщо ти не помітила, я чудово справляюсь сам.

Хлоя нарешті вийняла ключі від машини.

— Стан будинку свідчить про протилежне. Це наче будинок-привид. Простирадла на меблях — таке буває лише в помешканнях, де ніхто не живе. Непогано було б оновити фасад і все інше теж, від нього справді… віє холодом. Ти сам мені розповідав, що твої батьки зробили все, аби цей гарний дім існував. Я так хотіла з ними познайомитись, але ти завжди підлаштовував усе так, щоб я з ними ніколи не перетиналась. Чому?

Ілан лише знизав плечима.

Хлоя зникла так швидко, що молодий чоловік подумав, чи не наснилось йому це.

Повернувшись до вітальні, він знайшов на журнальному столику запрошення, яке давало право на вхід в «Абіліфай» через два дні. На звороті було написано: «Я справді на тебе розраховую».

Усе було насправді.

Поклавши руки в кишені і сховавши ніс під шарфом, Ілан швидко крокував уздовж проспекту Кеннеді.

За прогнозами метеорологів, зима, що наближалась, обіцяла бути суворою, і деякі регіони були вже в снігу. Днями обіцяли потужний циклон із сильними вітрами та опадами, що розтягнеться по всій території Франції.

Праворуч від нього текла Сена, її густі води здавалися чорними, ніби в річці в підземному царстві мертвих. Перед ним тисячею вогнів сяяла Ейфелева вежа, наче єдиний острівець тепла в сутінках. Ілан любив цю таємничу атмосферу, якою він пронизував свої сценарії, але того вечора він був не в гуморі. З дня візиту Хлої він мало спав, не в змозі не думати про її неприродно блакитні очі. Чому вона так сильно змінила зовнішність? Намагалась остаточно стерти минуле і разом з ним їхні стосунки?