Франк Тільє - Пазл

— Це той, якого він украв у мене в кабінеті електрошоку. Це він пропускав крізь мене струм, Хлоє.

Вона покрутила в руках маленький дерев’яний предмет, у той час як Ілан продовжив пошуки. У глибині шухляди він знайшов старі фото, які його приголомшили. Він показав їх Хлої.

— Ми не помилились.

На глянцевому папері він побачив Гайгекса посеред сцени театру Сванессона, трохи молодшого, оточеного іншими людьми в костюмах. Перевдягнений у сонце, він стояв посеред декорацій, ідентичних тим, що збереглися в закинутому театрі. Мабуть, це була якась вистава, у якій він грав. На передньому плані виднілись потилиці глядачів.

— Це пояснює, чому він тоді плакав,— прокоментувала Хлоя.— Спогади виплили не поверхню.

Ілан роздивлявся світлини: на всіх був зображений Гайгекс-Шардон у різних ситуаціях, з різними пацієнтами, але незмінно в стінах цієї лікарні.

Раптом, побачивши останнє фото, зроблене у кімнаті, схожій на художню майстерню, Хлоя звернула увагу:

— Ця картина, позаду них… Це не одна з тих, що висять вдома у твоїх батьків?

Вона показала пальцем на ліву частину знімка. Картина стояла на мольберті, на задньому плані. На ній була зображена розбурхана природа — дерево, чиє листя позривав ураган. Картина була написана в темних тонах, що нагадували кольори смерті.

Ілан закляк з роззявленим ротом.

— Так. Це вона. Вона висить на кухні.

Вони обмінялися серйозними поглядами.

— А як пояснити те, що картина, намальована душевнохворими у психлікарні десь посеред гір, опинилась на стіні будинку твоїх батьків?

Ілан витримав довгу паузу. Він довго думав, але жодне пояснення на думку не спало.

— Що ти хочеш від мене почути? Це незбагненно.

— Твої батьки розповідали тобі про цю лікарню?

— Не пригадую нічого такого.

У Ілана знову виникло відчуття, що він марить, але, на щастя, цього разу він марив не сам. Хлоя була в такому ж трансі, як і він.

— Точно має бути якесь пояснення. Напевно, ти або твої батьки тут уже бували.

— Це неможливо.

— Але це так.

Вона на якусь мить замовкла.

— Я починаю підозрювати, що все, що ти розповідаєш, від самого початку — правда,— видала вона.— Ті люди, що крутяться навколо тебе і мучать твою пам’ять, мабуть, справді існують. Ті незнайомці, що полюють на дослідження твоїх батьків і, схоже, проводять заборонені експерименти. Я досі думаю про ті могили надворі, з однаковим роком смерті, і від цього в моїх жилах холоне кров. Усе це справді існує і суперечить будь-якій логіці. Ми наче опинилися в якомусь нереальному вимірі, де час і простір викривлені.

Ілан думав про свій сон, із годинником та секундною стрілкою, що рухалась у протилежному напрямку. Він згадав про судмедексперта та копів, що знову і знову виходили з кабінету розтинів. Його не покидало відчуття, що вони щось упустили.

Чийсь голос змусив їх підскочити:

— Що ви робите в кімнаті Гайгекса?

У дверному отворі стояв Ябловські. Він помітив пошкодження на рівні повністю вибитої ручки. Хлоя поспішила до нього і вручила йому світлини.

— Нам потрібно про нього поговорити.

Ілан детально розповів йому про свої відкриття. Після цієї розповіді Ябловські став нагадувати враженого блискавкою. Він сперся об стіну в коридорі, дивлячись в одну точку.

— Так, отже… Гайгекс убивця.

Він перевертав фотографії в різні боки.

— Схожі на справжні. Мені не надто подобається Гайгекс, я перший охоче б йому врізав, але звідки мені знати, що ви двоє не брешете?

Він пильно подивився на Хлою.

— Якщо хочеш, можемо показати труп,— відповіла вона.

Ябловські завагався і подивився на годинник.

— Я ніколи не бачив, щоб Гайгекс приходив їсти чи пити опівдні, не знаю, звідки цей тип бере енергію. Якщо ми хочемо піймати його, що будемо робити?

Ілан вийшов із кімнати й акуратно зачинив двері за собою. Він позбирав з підлоги уламки дерева.

— Потрібно, щоб хтось із нас пішов на пошуки Фей та Філози і непомітно їх попередив.

— Ти чудово знаєш, що це практично неможливо, з огля­ду на розмір будівлі. Їх нелегко буде знайти.

— Знаю, але у нас немає вибору, ми не можемо дозволити жорстокому вбивці ходити з ними одними коридорами. Двоє інших залишаються тут і терпляче чекають. Як тільки Гайгекс тут з’являється, вколюємо йому в спину вміст твого шприца.

Здавалось, Ябловські погодився. Він витягнув із кишені свій шприц.

— Він мав знадобитися… Схоже, навіть це було передбачено… Гаразд, хто лишається?