Франк Тільє - Пазл

Вікно було завішане сірою чи чорною занавіскою, через яку неможливо було побачити, що в кімнаті. Він подумав, відійшов закріпити смолоскип подалі на стіні, так, щоб його світла не було видно, і повернувся. Таким чином, ховаючись у темряві, він кинув у вікно сніжку і став чекати. Жодної реакції. Після трьох спроб він переконався, що всередині нікого немає.

Тож він пішов напролом. Він розбив вікно і виламав ґрати сильними ударами металевого прута. Врешті-решт шурупи не витримали натиску. Різким рухом він відсунув занавіску.

Це був великий контрольний пункт, подібний до тих, що є в магазинах і на вокзалах. Гуділи комп’ютери, блимали вогники. На трьох із чотирьох стін були розміщені десятки вимкнених екранів. Ліворуч від вікна була панель із численними кнопками та джойстиком. Ілан пройшов уперед, стискаючи залізний прут, увінчаний уламками скла в тканині. Він спробував відчинити двері, що мали вести до коридорів лікарні, але марно. Ручки не було, а двері були замкнені на замок.

Вітер вривався в кімнату і дивно свистів уздовж внутрішніх стін. Ілан абстрагувався від нього і підійшов до пронумерованих екранів і панелі приладів. Функціонал інтуїтивно здавався доволі зрозумілим. Він натискав на кнопки, що теж були пронумеровані, і відповідні екрани вмикалися, демонструючи чітке кольорове зображення. Ілан упізнав їхній коридор з кахлями «в шашечку», поріг душової, кухню. Наприклад, одна з камер була наведена на стіл, за яким вони їли, але широкоформатна зйомка дозволяла побачити також холодильники, раковину — словом, майже все приміщення. Деякі екрани були абсолютно чорні, через темряву. Під джойстиком була клавіатура, що дозволяла вводити цифри. Ілан ввів число 14, що відповідало номеру камери на кухні, і почав водити джойстиком. Тут він помітив, що об’єктив повертається в тому напрямку, який він обирає. Також була можливість збільшувати зображення.

Отже, Ілан знайшов серце гри, мозковий центр, з якого Гадес за ними спостерігав. У цьому питанні організатор їм не збрехав. Ілан відчув задоволення, якесь відчуття перемоги над тими, хто ним маніпулював. Сівши у крісло, він продовжив натискати на кнопки. Їх було шістдесят чотири — стільки ж, скільки й клітинок на шаховій дошці. Шістдесят чотири стратегічні точки, що дозволяють стежити за їхніми діями, спостерігати за їхнім прогресом у «Параної».

Один за одним йшли чорні екрани — деякі з них, напевно, відповідали стоматологічному кабінету, кабінету еле­ктро­терапії, можливо, навіть кабінету лоботомії. Ілан уявив Гадеса, що сидить у цьому кріслі і спокійно дивиться, як його піддають ударам струму, і його лють посилилась.

Коли він натиснув на номер 60, у нього очі на лоб полізли. На екрані хтось був — з огляду на довге чорне волосся, схоже, жінка, що сиділа на ліжку, підтягнувши до себе коліна й опустивши між них голову. Вона здавалась надзвичайно худою, була одягнена в костюм пацієнта і білу гамівну сорочку, що унеможливлювала рухи руками. Вона ховала очі від яскравого світла люмінесцентної лампи.

Без жодного сумніву, Ілан щойно виявив освітлену кімнату на четвертому поверсі, майже по вертикалі над тією, де зараз перебував він сам.

Приголомшений, він набрав номер 60 на цифровій клавіа­турі й обережно повів джойстиком. Праворуч він побачив білі двері у такій само білій стіні. До речі, усі стіни були білі і, здається, з м’якою оббивкою. Ілан спрямував електронне око ліворуч і помітив вікно, заварене ґратами. Але воно було розміщене на висоті, за межами доступу ув’язненої людини. Він збільшив зображення і побачив сніжинки, що врізалися у скло.

Ілан ущипнув себе за перенісся, намагаючись думати, поки вітер продовжував грати свою дивну мелодію, вібруючи об стіни, колихаючи складки занавіски. Ким може бути ця жінка? Що цікаво, тієї миті йому на думку спало лише одне ім’я: С. Ж. Лоррен, запроторена сюди у двадцятирічному віці,— дівчина, яка вважала, що її ґвалтували, але при цьому була цнотливою. Як і Гайгекс, вона мала декілька особистостей. Теж була надзвичайно худа, згідно з доповіддю, яку читав Мокі. І в неї теж було довге чорне волосся.

Дурниці, це було понад п’ятнадцять років тому. Це абсолютно безглуздо.

Стикнувшись із незбагненним, Ілан не мав іншого вибору, ніж знову повернутися до теорії ігор: доповідь про С. Ж. Лоррен, яку йому читав Мокі, коли вони вдвох були в кабінеті,— підробка. Наступні завдання привели б його до цієї ув’язненої «актриси». Можливо, її місія — передати йому новий ключ, що приведе до наступного завдання… І так далі.